Глава 2

Не люблю я уроки математики. Вони мене дратували, адже там було так нудно. Точні науки - це не зовсім моє. Хоча знання і давалися мені легко, але важко зосередити свою увагу на чомусь. Я би краще цей час провела на уроках літератури.

Я сиділа на останній парті і неуважно малювала в зошиті. Я ніколи не мала таланту до цього, тому мої малюнки були схожі на щось незрозуміле. Це скоріше просто аби відволіктись від важких думок. Навколо ж збиралися учні, що розмовляли між собою і сміялися.

Часом я шкодувала, що у мене лише одна подруга і у нас так мало спільних уроків. На таких уроках я відчувала себе некомфортно, адже ні з ким поговорити. Незабаром пролунав дзвінок і увійшов учитель. Ну що ж, тепер залишається тільки пережити цей урок.

А я, чомусь, думала про новеньких. Цікаво, які ж вони. Подруга розповідала, що вони дуже гарні. Але що змусило цих людей переїхати сюди посеред навчального року? Це незвично для маленького містечка. Ні, одного разу я приб'ю Елоді. Не хочу думати про такі безглузді речі. Але нічого з собою не могла зробити.

- Клас, увага. Урок вже почався, тому припиняйте ваші розмови і слухайте мене, - прокашлялася міс Картер. - Думаю, багато хто вже в курсі, але з сьогоднішнього дня у нас нові учні, з якими ви познайомитеся протягом дня.

Її перервав стук у двері. Це виявилася досить симпатична дівчина. У неї було довге світле волосся, величезні блакитні очі і миле обличчя в формі сердечка. Вона була дуже низькою і худою. Навіть занадто. Мене завжди дивували такі люди. Вони харчуються повітрям чи як? Інколи я навіть заздрила їм.

- Міс Медок. Рада, що ви так швидко знайшли наш клас, адже в перший день в новій школі це може бути досить проблематично, - вчителька поправила окуляри. - Прошу, проходьте і сідайте на будь-яке вільне місце та включайтеся в навчальний процес.

І так вже склалася доля, що воно виявилося поруч зі мною. Якийсь закон підлості, який я могла прочитати лише в книжках. Але в нас тут реальне життя. Дівчина не йшла, а пливла до стільця, ніби якийсь казковий персонаж. Я думала, що таких людей насправді не існує. Граційно присівши, вона дістала блокнот і ручку. Так, намагаємося не дивитися та не звертати уваги. Вона звичайна учениця.

В цей же час міс Картер стала розповідати про логарифми. Мені пощастило, що я знаю цю тему. Тому, можна розслабитися. Хоча мені і було страшенно нудно. Ніколи не оберу роботу пов’язану з математикою.

- Привіт, - раптом почула я.

Я мало не підстрибнула на місці від несподіванки. Зазвичай зі мною тут ніхто не говорив, тому це і було дивно. Не одразу дійшло, що новенька звертається до мене. Я навіть глянула на неї, щоб переконатися.

- Мене звуть Ріанон і я тут зовсім нікого не знаю. Але мені цікаво познайомитися, - вона сліпуче посміхнулася. - А як твоє ім'я?

- Тереза, - відповіла я.

- Дуже красиве ім'я, мені воно подобається. Я ж своє ніколи не любила, - продовжила посміхатися дівчина. - А ти давно живеш в цьому місті?

- З самого народження. Я лише кілька разів виїжджала за межі рідного штату. Але мені подобається жити тут. Спокійно та тихо, хоча інколи сильно набридає, - відповіла я з посмішкою. - А ти звідки переїхала?

- Ми дуже часто змінювали місця проживання, тому і важко сказати звідки я, - знизала плечима Ріанон. - Це четверте місто за рік.

Мені здалося, чи дівчина напружилася? Вона якось дивно відреагувала на моє питання. Однак це ж просто ввічливість. Вона дізналась про мене трохи, то чому би й мені не зробити теж саме? У будь-якому випадку, до самого кінця уроку вона не сказала мені більше не слова. Її так налякало моє питання? Що ж, я і не набиваюсь в її друзі. Мені це не цікаво.

Як тільки продзвенів дзвінок, Ріанон зірвалася з місця і втекла. Але ж я не збиралась її лякати. Дивна якась. Проте не варто зациклюватись на таких дрібницях. Тому я спокійно попрямувала на інший урок.

- Значить так. Хлопців звуть Деміан і Кілліан. І вони ну дуже гарячі. Я би точно спробувала звабити хоча б одного з них, - піднесенню Елоді, здавалося, не було меж. - Ти б бачила дівчат у класі. Хіба що слину не пускали.

На історії ми, як і зазвичай, сиділи на останній парті і розмовляли. У нашій школі було досить лояльне ставлення до учнів. Хіба що на уроці французької було одне правило - якщо хочете спілкуватися між собою під час заняття, то лише тією мовою, яку ми вивчаємо. А так, як в Елоді були проблеми із навчанням, то ми переважно мовчали.

- А ось дівчину я так і не бачила. Кажуть, вона дуже мила, - продовжувала подруга. - А ще гарна. Вони звідки переїхали? З якогось місця, де живуть супермоделі?

- Її звати Ріанон, і так, вона симпатична. Але якась дуже дивна, реагує так, ніби всього боїться, - автоматично відповіла я. - Вона в моєму класі математики і нам навіть вдалося трохи поговорити. А ось тут немає нікого з них.

- На жаль. Я би подивилась ще на них, - вдихнула подруга. - В будь-якому випадку, вони занадто гарні, щоб здаватися реальністю. Дивовижний сон, з якого не хочеться виринати, - Елоді мрійливо дивилась кудись. – Ось ти би легко вписалась в цю компанію. А я навряд чи.

- Не говори дурниць, - відмахнулась я.

- Тереза, це ж правда, - посміхнулась подруга. – Але вони ще довго не покидатимуть моїх думок.

Ні, ну вона точно вирішила розбудити в мені інтерес. Але після розмови з Ріанон я не впевнена, що мені хотілось би познайомитися з іншими.  Урок пройшов досить швидко, і далі наша розмова була про чергову книгу, яку Елоді вчора читала. Хімія ж була самим нудним предметом в нашій школі, адже його вів містер Хенкс. Єдиний учитель, якому завжди було наплювати чим займаються його учні, поки вони складають іспити. А списувати ми вміли дуже добре.

В останню хвилину увійшов хлопець. Красивий і високий, мрія будь-якої дівчини. Темне волосся, яскраві блакитні очі і відмінно складена фігура. Так, Елоді мала рацію, дуже гарні. Але я таку реакцію, як в інших в класі, не проявила. Зовнішність ж не головне.