Глава 1

Прокинулась я від свого власного крику в абсолютній темряві. Це було для мене звичною справою, адже останнім часом сон не змінювався. Як каже мій тато, найтемніша ніч перед світанком. Тому скоро все стане набагато краще. За статистикою кожному другому підлітку в період дорослішання сняться кошмари. І зазвичай вони пов'язані зі школою, але аж ніяк не з переслідуванням. Ну я завжди була дивна. Певно, треба менше дивитися фільми жахів та читати фентезійні книги. Глянувши на годинник, я зрозуміла, що зараз тільки пів на шосту ранку. То в мене ще ціла купа часу. Змусивши себе встати, я попрямувала у ванну кімнату, щоб хоч трохи відійти від цього моторошного сну. Сну, що ось уже цілий місяць не залишає мене вночі.                                                                                                                         

Із дзеркала на мене дивилася втомлена дівчина з величезними колами під очима. Така звична картина, що зустрічає мене кожного ранку. Так, чимало косметики знадобиться, щоб приховати це. А ще якось маю впоратися з волоссям. Воно у мене було гарне та довге, кольору карамелі, що красиво відтіняли темно-сині очі. Я часто чула, що вони схожі на безмісячну ніч, так як світилися зсередини якимсь чарівним світлом. Я знаю, що красива. Вірніше, була б гарною, якби не ці жахливі кола. Але це можна дуже швидко виправити. Елоді, моя подруга, казала, що з такою зовнішністю я могла би стати королевою школи. Та хіба мені це потрібно?                                                                                                

Якось привівши себе в порядок, я повернулася в кімнату, щоб зібратися до школи. Обравши коротку темно-зелену сукню та босоніжки, я вдяглася та витягнула свою улюблену сумочку. Але, часу все ще залишалося занадто багато. Тому, я вирішила почитати книгу. Я дуже любила занурюватися в фантастичний світ історій, де головна героїня бореться проти лиходіїв. Хоча, якби я була на їхньому місці, то померла ще в пролозі. Я не створена для усіх цих пригод та битв. Як каже мій тато, занадто ніжне створіння. І я не знаю, що має статися, аби це змінилося. Я так занурилася в книгу, що не відразу почула, як у двері постукали.                                                                                                                            

- Тереза... бачу, ти вже не спиш. Хоча ти хоч колись це робиш? - посміхнувся тато. - Я хотів хоч раз розбудити тебе, але щось поки не виходить. Ти підіграй мені колись. Загалом, сніданок буде готовий через пару хвилин.                                                                                                                                         

- Дякую, я скоро спущуся. - відповіла я. - І завтра можеш мене розбудити, я точно не буду спати. Обіцяю тобі.                                                                                                                                                        

Батько тільки посміхнувся і покинув мою кімнату. Кажуть, що ми дуже схожі. Крім кольору очей, які мені дісталися від матері. Проте впевненості в цьому було дуже мало, адже я її ніколи не бачила. Та й нашу схожість з татом не помічала. Або просто не звертала на це увагу. Нашвидку нафарбувавши губи, я спустилася вниз. Гарна, стильна, але така втомлена. Ще й передчуття були якісь не добрі. Можливо це пов'язано зі сном або закінченням школи, що вже не за горами. Як завжди, сніданок був уже на столі. У кожної сім'ї є свої маленькі традиції, і ось наша - ми завжди їли в тиші. Обидва не дуже говіркі та віддаємо перевагу саме таким сніданкам. Так було завжди в будинку Вінтерс. А далі все за відпрацьованим сценарієм: Роман Вінтерс відправиться на роботу в клініку, а я поїду в школу. Все як завжди, і ніщо не здатне це змінити.                                                                                                               

Моя ауді під'їхала до будівлі муніципальної школи на три хвилини швидше, ніж я очікувала. Інколи мені здається, що я просто схиблена на цифрах та контролі. Такий вже в мене характер, що тут зробиш. Через те, що тато постійно був на роботі, я мала сама себе виховувати. І ось до чого це призвело. До уроків ще було багато часу, а значить, можна і не поспішати. Тим не менш, я взяла свою сумку і відправилася всередину. Там біля шафок я зустріла Елоді, мою подругу. Вона така ж рання пташка, як і я. Саме тому колись ми і подружилися.                                                                                                           

- Тереза, як же я хочу спати. Назад до теплого ліжечка та обійняти Теді. Він там сумує без мене. - простогнала вона. - Скоріше б закінчити школу і виспатися. Клянуся, перший місяць після навчання я не буду вилазити з ліжка.                                                                                                                                 

Я ж у відповідь розсміялася. Елі завжди бурчала до тих пір, доки не знаходила причину, яка змушувала її підбадьоритися. І хоча дівчина прокидалася досить рано, та все одно їй щось не подобалося. За стільки років нашої дружби я вже звикла до неї.                                                                                           

- Ні, ну чому шкільні уроки починаються так рано? Кому би стало гірше, якби ми приходили сюди на кілька годин пізніше? Вчителям ж теж не подобається прокидатися о сьомій та йти втомленими. Мало не забула. - вона стукнула себе долонею по лобі. - Ти чула новина?                                                           

- І яку ж з новин я повинна почути? - іноді я була занадто саркастичною. - До того ж це ти в нас завжди все знаєш, а я не слідкую за таким.                                                                                                                

- Ну як завжди. Інколи мені здається, що ти живеш в якомусь своєму світі, де немає абсолютно нічого цікавого. - Елоді закотила очі. - У нас новенькі, уявляєш? До цього міста хтось переїхав.