Глава 1

Прокинулась я від свого власного крику в абсолютній темряві. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його може почути весь світ. Ще кілька секунд я лежала нерухомо, вдивляючись у стелю, яку ледь-ледь осявало світло з вікна. Сон... знову той самий. Вже вкотре я тікаю від нього. Від того, кого ніколи не бачила насправді, але чиє дихання відчуваю на потилиці навіть після пробудження.

Це стало звичною частиною мого життя. Прокидатися серед ночі, залита потом, з тремтячими руками і незрозумілим страхом у грудях. Мій тато завжди казав: "Найтемніша ніч перед світанком", — і я вірила, що він має рацію. Але ця ніч триває вже цілий місяць. І світанку все ще не видно.

Кажуть, що кошмари — звична річ у підлітковому віці. Щось на зразок обов’язкової плати за дорослішання. У когось вони про школу, у когось — про контрольні або публічні виступи. Але точно не про втечу лісом від примарної істоти. Мені здається, я ніде такого навіть не бачила. Ні в фільмах, ні в книжках. Він не має форми, не має голосу. Але його присутність — жахлива, пронизлива, така реальна.

Я сіла на ліжку, намагаючись зібрати себе докупи. Годинник показував пів на шосту ранку. Знову. Мій внутрішній будильник працював точніше за будь-який цифровий. У ванній кімнаті мене зустріло знайоме відображення — бліда дівчина з темними колами під очима. Волосся, що колись спадало м’якими карамельними хвилями, тепер стирчало в різні боки. Очі… темно-сині, глибокі, майже чорні. Казали, що в них можна загубитися. Але я бачила в них лише втому.

Провівши рукою по обличчю, я важко зітхнула. Знову маскувати втому під шаром косметики, знову вдягатися так, ніби мені є діло, хоча іноді й самій у це важко повірити. Я обрала темно-зелену сукню — одну з улюблених. Колір лісу. Іронія.

У моїй кімнаті завжди було затишно: книги на полицях, старий плюшевий ведмідь Тедді на подушці, фотографії з дитинства на стіні. Все виглядало звично, майже ідеально. Але останнім часом навіть рідна кімната не давала відчуття безпеки.

Залишалося ще багато часу до виходу, тому я вирішила почитати. У книгах все просто: є добро і зло, є герої і злодії. Є правила. Я любила фентезі — світ, де магія може врятувати, а головна героїня завжди знаходить у собі сили боротися. Але я не така. Я знаю: якби опинилася в такій історії, не протрималася б і сторінки. Надто слабка, надто звичайна, надто боязка.

Стук у двері. В нашому домі це могла бути лише одна людина – мій тато. Ми все життя були лише вдвох, і завжди вміли покладатись лише один на одного. І я не хотіла інакшого життя. Мене все влаштовувало.

— Тереза... Бачу, ти вже не спиш, — з усмішкою промовив тато, заглянувши в кімнату. — Я хотів хоч раз тебе розбудити, але в мене все не виходить. Сніданок буде готовий за кілька хвилин.

— Дякую, я скоро спущуся, - відповіла я. – І обіцяю, завтра можеш мене розбудити. Я точно буду спати.

Він засміявся і зник за дверима. Кажуть, ми з ним дуже схожі — риси обличчя, манера усміхатися. Тільки очі — мамині. Хоча я її не пам’ятаю. Іноді намагаюся уявити її обличчя, голос, дотик… але з кожним роком це стає складніше. Вона зникла, коли я була зовсім маленькою. Тато ніколи не говорить про це. І я не питаю.

На кухні, як завжди, панувала тиша. У нашій родині так прийнято — снідати мовчки. Ми не сваримося, просто кожен занурений у власні думки. Іноді ця тиша була заспокійливою. Іноді — гнітила.

Після сніданку я вирушила до школи. Ауді, яку подарував тато на мій день народження, вже чекала біля будинку. Я завжди виїжджаю на три хвилини раніше. Три. Не дві й не чотири. Я схиблена на точності. Це моя зона контролю. Все інше — хаос, який я не в силах зупинити.

У школі все було так, як завжди. Маленьке містечко, де ніколи нічого не відбувається. Життя тут визначено наперед. Ти або залишишся тут, та підеш шляхом американської мрії, або поїдеш звідси. Все було звичним. Все — крім одного.

— Тереза! — крикнула Елоді, моя подруга, щойно я з’явилася у холі. — Я не виспалась! Я хочу додому, до свого ліжечка й обіймати Тедді. Він точно страждає без мене!

Я розсміялася. Елоді була вічно невдоволена ранками, уроками, погодою, всім. Але це було її чарівністю. Я звикла. Вона — мій антипод, світло до мого тіньового боку.

— Скоріше б канікули, — простогнала вона. — Я сплю перший тиждень безперервно, попереджаю всіх одразу.

— Можеш записати в календар, — відповіла я з посмішкою.

— До речі, ти чула новину? — раптом серйозно запитала вона.

— Яку саме з мільйона новин, які щодня трапляються? – я уважно подивилась на подругу.

— До нашої школи перевелися новенькі. І не один! Двоє хлопців і дівчина. Красиві, як гріх, кажуть! – вона продовжувала захопливо розповідати. – І батьків ніхто не бачив. Ніби ті — якісь суперзайняті. Але сама подумай: хто переїздить посеред навчального року?

— Може, просто сім’я змінила місце проживання? – знизала плечима я.

— Та ні, щось тут не так! – Елоді була захоплена цією думкою. – Я відчуваю. І ще кажуть, що ці новенькі — якісь… не такі. Словом, ми маємо познайомитися з ними першими!

— Мені це не цікаво, - я тільки закотила очі.

— Ага, звісно. Не цікаво. Але як тільки побачиш їх, все зміниться, - фиркнула вона. – Я тебе знаю, Терезо.

І все ж, хоч я цього й не показала — всередині мене щось тьохнуло. Невідомі люди, нові обличчя, зміни — усе це змушувало відчувати легке хвилювання. Можливо, тому, що моє життя давно застрягло в колі рутини. А, можливо, тому, що щось дійсно зміниться. Бо, як каже мій тато, ніч триває довго лише тоді, коли ми боїмося її завершити. І я відчула — світанок наближається.