Розділ І

Бігти. Це стало єдиною метою для мене, адже я більше нічого не пам’ятала. Жодного імені, жодного обличчя, жодного спогаду, що могло би прив’язати мене до цього світу. Все, що я знала — це те, що мушу бігти. Якнайшвидше. Якнайдалі. Інакше…

Інакше що? В голові була порожнеча, а серце стугоніло так голосно, що здавалося — ось-ось виб’є мені груди. Цей страх не мав імені, але був дуже справжнім, фізичним. Він був поруч. За спиною. За кожним кроком. І що б це не було — воно не зупиниться. Ніколи.

Я бігла, вишкрябуючи останні сили з глибини свого тіла. Ноги вже давно оніміли, зношені й закривавлені. Каміння, коріння, гілки – все зливалося в суцільну стіну болю. Але я не могла спинитися. Щось всередині — інстинкт? пам’ять? — підказувало мені: зупинка означає смерть.

Вітер сичав у вухах, змішуючись із власним диханням — уривчастим, хриплим, болісним. Легені палали, ніби кожен вдих пронизував мене зсередини. Але я бігла. Падаючи, підіймаючись, знову падаючи — і знову біжучи.

Ліс, що колись здавався мені рідним, навіть затишним, тепер виглядав чужим і ворожим. Його дерева стояли мовчазними гігантами, що спостерігали за мною з байдужістю. Вони не допоможуть. Вони просто чекали. Можливо, навіть знали, що я не виберуся звідси. Що рано чи пізно Він мене наздожене. Але я ще не здавалася. Ще ні. Залишилося зовсім трохи.

«Я маю встигнути…» — промайнула думка, така сама безтілесна, як і я сама. Вона трималася за мене, не даючи остаточно впасти. Десь попереду — порятунок. Я це відчувала. Не знала, що саме там, але серце билося трохи впевненіше, коли я уявляла себе по той бік цієї темряви. Там, де безпека. Там, де кінець.

Але Він ще поруч. Я це відчувала на рівні шкіри. Той, хто женеться за мною, не просто ворог. Він був… кимось більшим. Я не могла зрозуміти — чи то спогад, чи жах, що набув форми. Його присутність була, як тінь, що ніколи не відстає, навіть якщо світло зникає.

Коли я почала бігти, ще не усвідомлювала, як швидко виснажаться мої сили. Я ніколи не була особливо витривалою. І точно не була підготовленою до такого. Я ж бо навіть не мала взуття. Сукня, легка, як для весняної прогулянки, вже давно роздерта і заплямована кров’ю. Волосся скуйовджене, зі скуйовдженого вузла залишилися лише кілька пасм, що липли до обличчя. І все ж я не зупинялася. Не мала права.

Гілки хапали мене за плечі, за руки, мов намагалися втримати. Мабуть, уже з десяток разів я перечіплювалася через коріння, падала на коліна, шкрябаючи їх до крові, але підіймалася знову. Кожен крок болів, кожен рух давався із зусиллям. Але я не могла дозволити собі розкіш зупинки. Ні на секунду.

У голові все гуділо. Простір почав розмиватися. Але я бачила Його. Його очі. Ті самі очі, що переслідували мене і в снах, і наяву. Глибокі, крижані, нелюдськи гарні. Вони не просто дивилися — вони знали. Знали мене. Мене — справжню, до того, як я все забула. І, здається, саме тому я й тікала. Бо той, хто знає твоє справжнє ім’я, володіє тобою.

Мої ноги підкошуються, я ковзаю, лечу вперед — і зупиняюся лише тоді, коли боляче вдаряюся об дерево. Хрипкий стогін виривається з грудей, але я не даю собі часу на жалість. Встаю — знову біжу. Бігти, бо від цього залежить усе.

І раптом щось змінюється. Світло. Воно з’являється десь попереду — тьмяне, але справжнє. Я не знаю, що там, але знаю: це мій шанс. Моя втеча. Мій порятунок. І я кидаюся туди, спотикаючись, ковзаючи, вже майже повзучи. Я повинна дістатися туди. Маю.

Та Він теж це бачить. Я це відчуваю. Відчуваю, як холод прорізає повітря, наче зима приходить услід за ним. Вітер стихає, ніби боїться Його. Ліс затихає. Навіть птахи замовкають. Все завмирає в очікуванні.

Я вже майже біля світла. Ще кілька метрів — і я вирвуся. І раптом чую кроки позаду. Тихі, але невблаганні. Вони переслідують мене з самого початку. Вони були в кожному сні. В кожному кошмарі.

Я озираюся — і бачу Його. Він стоїть просто переді мною. Як? Коли? Чому? Не встигла подумати. Все, що бачу — Його очі. Такі самі сині. Такі самі рідні. І все повертається. Спогади, що прорізають свідомість, мов блискавки.

Я знаю Його. Я завжди знала. Він був частиною мене. Моєю пам’яттю. Моїм болем. Моєю провиною. Він простягає руку. Немає ні гніву, ні люті. Лише… розчарування. Сум. І я розумію — я сама втекла. Втекла від правди. Від себе. І тепер не маю куди діватися.

Я роблю крок назад — і провалююся. Повітря виривається з легень, земля щезає з-під ніг. Тіло летить у темряву, мов усе навколо зникло. І в цю останню мить я знову бачу Його очі. Вони не злі. Вони чекають. Бо це ще не кінець. Я падаю в прірву. Але, можливо, саме з цього почнеться мій шлях.