Розділ 4.

Світанок після катастрофи не приніс полегшення — він лише безжально оголив руїни, які Алісія де Валуа тепер мусила ретельно маскувати під квітучий сад. Промені ранкового сонця, що ледь пробилися крізь важкий іній віконних шибок східної вежі, здавалися тонкими гострими голками, що прошивали напівморок покоїв. Алісія сиділа перед велетенським трюмо з біленого дуба, інкрустованого перламутровими ліліями. Її обличчя, вмите нічними сльозами, видавалося лячно прозорим, ніби витесаним із річкового каменю. Сліди нічної слабкості зникли, замкнені в найдальші, найглухіші підвали її свідомості. Лялька повернулася на своє місце.
— Ваша Високосте, кравці з Ліона прибули ще до світанку, — камеристка опустила очі, не сміючи дивитися на бліду велич своєї пані. — Біла парчева сукня для офіційного оголошення готова до першої примірки.
Алісія ледь помітно ворухнула пальцями, даючи знак починати. Ритуал одягання цього дня нагадував підготовку до урочистого похорону. Три швачки, бліді, перелякані, із затиснутими в губах срібними шпильками, оточили її, немов жриці біля вівтаря. Стару рожеву сукню було безжально скинуто, а на зміну їй прийшло нове чудовисько придворної моди — підвесільна броня з важкої, негнучкої ліонської парчі, вибіленої до неприродного, майже сліпучого кришталевого блиску.
Тканина була такою цупкою, що при кожному русі швачок видавала сухий, кістяний тріск. Цього разу корсет був частиною самого ліфа, підсилений не просто китовим вусом, а тонкими пластинами з вороненої сталі — нова південна мода, привезена інженерами Максимільяна Роуза. Коли шнури на спині натяглися, Алісія відчула, як сталеві ребра конструкції намертво стиснули її грудну клітку, буквально вибиваючи повітря. Дихати стало неможливо навіть верхньою частиною легенів. Кожен вдих тепер вимагав колосального, прихованого зусилля волі. Постава стала не просто прямою — вона зробилася монументальною, нелюдською. Горло здавив високий мереживний комір-фреза, розшитий дрібним річковим перлом, що колов шкіру при найменшому повороті голови.
Швачки метушилися навколо, розправляючи велетенський п’ятиметровий шлейф, що тягнувся за нею по килиму, наче хвіст міфічного білого ящура. На подолі срібними нитками були вишиті переплетені герби: лілії Валуа, обплутані колючими стеблами троянд дому Максимільяна. Символіка була задушливою. Алісія дивилася в дзеркало на своє віддзеркалення і бачила живий надгробний пам’ятник самій собі.
Старша камеристка квапливо взялася до роботи. Темні, драматичні тіні лягли на її бліді повіки, перетворюючи погляд на глибокі, бездонні колодязі, в яких назавжди замерзли всі людські почуття. Темна помада окреслила холодні, щільно стиснуті губи. Коли на її вогняно-руде волосся, укладене у вигадливу високу зачіску у формі корони, опустилася важка родинна тіара, Алісія зрозуміла, що її остаточно замурували. У цій білій парчовій броні вона не була жінкою — вона була символом угоди, розмінною монетою, за яку батько купив тридцять років ситого спокою для своїх міністрів.
Кожна шпилька, що встромлялася у важкі складки подолу, відлунювала в її свідомості тупим ударом нотаріуса, що скріплював договір. Швачки сперечалися про довжину мереживного канта на рукавах так завзято, ніби від цього залежала доля християнського світу. Алісія стояла на дерев’яному подіумі, заціпеніла від цієї метушні, дивлячись повз своє віддзеркалення на тьмяне скло вікна. Там, на внутрішньому подвір’ї, гвардійці Максимільяна вже вишиковувалися в рівні колони, витісняючи стару варту її батька з ключових постів. Вони рухалися чітко, жорстко, без жодного зайвого жесту, і від цієї нової військової машини, що вростала в тіло старого замку, віяло холодною, невідворотною силою. Примірка тривала нескінченно: шовкові нитки плуталися, сталеві ребра корсета нагрівалися від тепла її тіла, перетворюючи одяг на витончене знаряддя тортур.
Обід у Малому Мармуровому павільйоні був влаштований виключно для вузького кола: король, принцеса та їхній блискучий гість. Павільйон, розташований у самій глибині саду, був оточений рівними рядами підстрижених тисів і здавався відрізаним від решти світу. Стіни з рожевого та білого мармуру відбивали холодне світло полудневого сонця, створюючи ілюзію абсолютної чистоти й порядку.
Стіл був накритий скромно, але з вишуканим цинізмом. Королівські кухарі, які вже знали про прийдешній союз, перевершили себе в гастрономічних метафорах. Перед Алісією стояла срібна таріль із заливним із фазана, де шматочки ніжного м’яса були замкнені всередині прозорого, ідеально рівного куба з холодного бульйону, прикрашеного гілочками розмарину. Страва виглядала гарно і мертво.
Король Філіп, що сидів на чолі столу, здавався напрочуд бадьорим — новина про згоду доньки та швидкий союз ніби влила в його старе тіло краплю життя. Він раз у раз прицмокував губами, запиваючи масну їжу важким бургундським вином, і добродушно поглядав на молодих.
— Наше королівство давно не бачило такого гармонійного поєднання сили й краси, герцогу, — хрипко промовив Філіп, піднімаючи золотий келих. — Моя донька — справжнє втілення наших північних традицій, а ви — полум’я південної експресії. З цього вийде міцний, непорушний сплав.
Максимільян Роуз, що сидів навпроти Алісії, ліниво всміхнувся. Сьогодні на ньому був камзол із чорного оксамиту з глибоким вирізом, що відкривав сильну шию, а на плечі був недбало накинутий плащ кольору стиглої вишні, скріплений масивною срібною пряжкою у вигляді роззявленої пащі лева. У кожному його русі, у кожному лінивому повороті голови проглядало абсолютний, порочний тріумф переможця. Він не просто обідав — він уже подумки опановував свої нові володіння, включно з жінкою, яка сиділа перед ним.
— Ваша Величносте, я запевняю вас, що дім Роуз уміє цінувати рідкісні скарби, — Максимільян підняв свій келих, дивлячись на Алісію довгим, тягучим і лячно хтивим поглядом. — Характер принцеси — це не перепона, це лише виклик для справжнього поціновувача. Я обіцяю вам, що в моїх землях її потенціал заграє новими, зовсім неочікуваними гранями. Під моїм керівництвом її величність стане ще більш... сліпучою.
Алісія тримала келих із водою пальцями, що побіліли від напруги. Сталеві пластини корсета безжально врізалися в ребра при кожному його слові, заважаючи дихати. Натяки Максимільяна були прозорими й брудними — він бачив у ній не партнера, не людину, а породисту кобилицю, яку збирався об’їздити за своїми південними правилами. Всередині підіймалася хвиля такої шаленої, задушливої нудоти, що їй коштувало титанічних зусиль не виплеснути воду з келиха просто в його гарне, зухвале обличчя.
— Ваша світлосте, ви занадто поетичні для людини, чия головна звитяга — військові облоги, — її голос прозвучав як удар сталевого клинка об мармурову підлогу. Жодна інтонація не видала її внутрішнього пекла. — Але вам варто пам’ятати, що наші землі бувають оманливі. Під гладкою, ідеальною поверхнею часто ховаються бездонні вири й течії, здатні потягнути на дно навіть найдосвідченішого і самовпевненого плавця. Не переоцініть свої сили.
Король Філіп на мить завмер зі шматком м’яса біля рота, здивований різкістю її тону, але Максимільян лише тихіше й небезпечніше засміявся, відкидаючись на спинку стільця. У його темних очах спалахнув той самий хижий азарт, який змушував його вигравати найбезнадійніші битви.
— О, принцесо, ви навіть не уявляєте, наскільки глибоко я вмію пірнати, — вкрадливо, майже пошепки промовив він, подаючись уперед через стіл. — І що небезпечніший вир, то більше задоволення я отримую, підпорядковуючи його своїй волі. Ми з вами станемо ідеальною парою. Ви будете прекрасною, мовчазною короною мого тріумфу.
Слуги безшумно міняли страви, виносячи запечену рибу в мигдалевій паніровці, потім — медові стільники на крижаних підставках. Філіп захоплено розпитував Максимільяна про кількість гармат у його берегових фортах, повністю виключивши доньку з розмови. Герцог відповідав докладно, сипав цифрами, назвами калібрів та іменами інженерів, але його очі ні на секунду не відпускали Алісію. Він спостерігав за тим, як вона тримає прибори, як підносить келих до губ, немов вивчав анатомію своєї майбутньої власності. Тягуча бесіда плавилася під полудневим сонцем, мармурові стіни павільйону утримували тепло, перетворюючи простір на задушливу теплицю, де екзотичні південні рослини витісняли звичне повітря. Кожне слово Максимільяна лягало на папір їхнього шлюбного контракту важким, незмивним клеймом.
Коли протокол нарешті дозволив їй покинути павільйон під приводом післяобіднього відпочинку, Алісія не пішла у свої покої — там на неї чекали настирливі фрейліни зі своїми шовковими нитками та безглуздими плітками. Їй була потрібна самотність, дика, первісна і глуха.
Вона попрямувала до Старої Королівської Бібліотеки, розташованої в напівзруйнованому, занедбаному західному крилі замку. Сюди вже років п’ятдесят ніхто не заглядав: нові книги король Філіп волів тримати в Малому кабінеті, а цей величезний триярусний зал перетворився на величне кладовище забутих знань.
Важкі, оббиті потемнілою міддю двері піддалися з протяжним, жалібним скрипом. Алісія переступила поріг і опинилася в просторі, де час застиг. Тут панував вічний, прохолодний напівморок. Величезні, аж до самого неба, стрілчасті вікна були вкриті віковим шаром пилу й павутиння, через що світло, яке пробивалося крізь них, здавалося тьмяним, сірим, майже примарним. Уздовж стін височіли велетенські стелажі з мореного дуба, забиті тисячами старовинних фоліантів у палітурках зі свинячої та телячої шкіри. Повітря тут було сухим, густим, наскрізь просякнутим запахом пергаменту, сургучу, старого клею та в’їдливої сирості. Тут пахло смертю й тишею — ідеальне місце.
Алісія повільно йшла між нескінченними рядами книг, її велетенський білий шлейф із ліонської парчі з сухим шелестким звуком волочився по запиленому підлозі, залишаючи за собою чисту смугу. Шум її власних кроків здавався блюзнірством у цій дзвінкій порожнечі. Крок, ще крок, шовк парчі шелестить об дубові цоколі стелажів, підіймаючи мікроскопічні хмаринки вікового пилу, які тут-таки застигають у рідкісних променях світла. Вона йшла повз трактати з астрономії забутих авторів, повз хроніки давніх війн, чиї герої давно перетворилися на прах, і ця мертва тиша була найкращими ліками від улесливого голосу Максимільяна. Тут ніхто нічого від неї не вимагав. Книги не просили союзів, не претендували на її гвардію і не дивилися на неї як на військовий трофей.
Вона дійшла до найдальшого, глухого кутка бібліотеки, де між двома масивними шафами ховалася глибока віконна ніша з широким кам’яним підвіконням.
Сили остаточно покинули її. Алісія знесилено опустилася на холодний камінь, дозволяючи важким, жорстким складкам білої сукні заповнити весь простір ніші. Вона притулилася потилицею до запиленого скла вікна, заплющила очі й зробила перший за весь день глибокий, судомний вдих. Сталеві пластини корсета до болю стиснули ребра, але тут, у цій тиші, їй не потрібно було тримати обличчя. Маска повільно, зі скрипом сповзла, оголюючи безмежну втому і тупий, сірий відчай. Вона була спіймана. Продана. Знищена. З-під повік повільно покотилася одна-єдина гаряча сльоза, яка впала на білосніжне мереживо коміра-фрези, точно крапля отрути на чисте полотно.
Пил продовжував кружляти в косих променях сонця. Повітря занедбаного крила було прохолодним, воно приємно охолоджувало її розпалені після душного павільйону скроні. Алісія сиділа непорушно, підтягнувши одну ногу в атласній туфлі до себе, зминаючи бездоганно випрасувану парчу. Їй хотілося розчинитися в цих стелажах, стати ще одним забутим рядком в інвентарній книзі старої бібліотеки, аби тільки не повертатися в ту реальність, де за тиждень її оголосять нареченою південного диктатора. Сіре безмов’я поглинало її, стирало межі її власного «я», і в цьому заціпенінні була своя, страшна анестезія.
— Білий колір вам зовсім не личить, Ваша Високосте. Він робить вас схожою на дуже гарний, але геть безживний надгробок у занедбаному саду.
Алісія різко розплющила очі, і її серце вмить пропустило удар, а потім шалено забилося в грудній клітці, відлунюючи у вухах. Увесь спокій миттєво випарувався, поступаючись місцем гарячому, бунтівному страху й люті.
За кілька кроків від неї, зручно вмостившись на верхній сходинці старих дерев’яних драбин для книг, сидів Блазень.
Він сидів, недбало закинувши одну ногу на поруччя і ліниво гортаючи якусь товсту, вкриту пилом книгу в напівзруйнованій палітурці. На ньому був той самий червоно-синій костюм, але зараз, у напівмороку занедбаної бібліотеки, його кольори здавалися темнішими, майже зловісними — бордовим і опівнічно-синім. Малюнок макіяжу навколо очей горів у сутінках зали з лячною, гіпнотичною силою. Усі бубонці на його шапці були намертво затиснуті між довгими тонкими пальцями лівої руки — він утримував їх з неймовірною, ювелірною точністю, щоб вони не видали жодного зайвого звуку без його волі. На його вустах, торкнутих яскравою фарбою, грала та сама хижа, зухвала і цілком не улеслива усмішка рівного, яка так люто ламала весь придворний етикет. Він був неймовірно, запаморочливо харизматичним у цій запиленій величі, приковуючи до себе погляд своєю дикою, небезпечною грацією.
Алісія миттєво спробувала повернути собі звичне самовладання, її спина неприродно випрямилася, сталеві пластини корсета знову сковали тіло, а погляд став крижаним і зверхнім.
— Як ти смієш перебувати тут, паяце? — її голос прозвучав як хрускіт сухого дерева під ногами, сповнений дзвінкої королівської люті. — Це особисті володіння корони. Твоє місце — на кухні або біля ніг п’яних лордів, перевертатися заради їхньої розваги. Геть звідси, поки я не покликала варту, і тобі не відрубали язика за таку зухвалість!
Блазень навіть не здригнувся. Він повільно, з тихим ляскотом закрив стару книгу, піднявши невелику хмаринку сірого пилу, яка ліниво закружляла в блідому промені світла. Він плавно, з котячою грацією зіслизнув зі сходинок, безшумно ступаючи своїми м’якими шутівськими туфлями по дерев’яній підлозі. Він підійшов до неї майже впритул, зупинившись лише за два кроки від її пишного білого подолу. Дистанцію пристойності було розірвано на шматки. Алісія шкірою відчула тепло, що виходило від нього, запах сухого пергаменту, пороху і чогось гострого, живого, зовсім не схожого на мертвенну задуху Максимільяна.
— Варту? — Блазень тихо, оксамитово засміявся, і цей сміх змусив мурахи пробігти по спині під важкою парчею. Він схилив голову набік, його проникливі, лячно розумні темні очі наскрізь прошили її макіяж, зазираючи в саму глибину її переляканої душі. — Кличте, принцесо. Нехай вони прийдуть. Нехай вони побачать, як ідеальна лялька дому Валуа плаче в запиленому кутку занедбаної бібліотеки через те, що її щойно продали за тридцять років ситого миру південному хижакові. Нехай весь замок дізнається, що під цією бездоганною сталевою бронею ліонської парчі ховається звичайна, смертельно налякана дівчинка, яка задихається від власного обов’язку.
Це був удар такої нищівної, оголеної щирості, що Алісія на секунду втратила дар мови. Захисні бар’єри всередині неї затріщали по швах. Жодна людина в її житті — ні батько, ні фрейліни, ні міністри — ніколи не сміла говорити з нею так відверто, зриваючи всі покрови брехливої ввічливості.
— Замовкни! — вона різко піднялася з підвіконня, її білий шлейф з гуркотом зметнув пил із підлоги. Вона стояла перед ним, горда, велична, важко дихаючи верхньою частиною грудей, її пальці судомно стиснулися на складках спідниці. — Ти нічого не знаєш про мене, нікчемний блазню! Твоя справа — розважати, а не лізти в чужі думки! Мій обов’язок — це моя велич, і я виконаю його так, як наказує кров моїх предків! Союз із домом Роуз зробить наше королівство непереможним!
— Велич? — Блазень зробив ще один крок уперед, тепер між ними залишалося не більше пів метра. Алісія бачила різкі вилиці під гримом, кожну вію під фарбою. Його усмішка зникла, поступаючись місцем серйозній, лячній і томільній інтенсивності. Він дивився на неї з такою шаленою, дикою життєвою силою, яка буквально змушувала її власне серце битися дужче. — Ви називаєте величчю добровільну згоду стати головною прикрасою в звіринці Максимільяна Роуза? Я бачив, як він дивився на вас сьогодні за обідом. Він дивиться на вас не як на правительку, не як на жінку — він дивиться на вас як на рідкісного породистого коня, якого збирається заїздити, зламати йому хребет і змусити покірно возити його амбіції південним болотом. І ви збираєтеся дозволити йому це? Заради чого? Заради цих масних, боягузливих лордів, які здадуть вас при першій же нагоді?
— У мене немає вибору! — цей крик вирвався з її грудей попри її волю, руйнуючи всю багаторічну дресуру етикетом. Це була гола, кривава правда, яку вона ховала навіть від самої себе. Її сірі очі спалахнули несамовитим, голодним вогнем, який так дико контрастував із блідим обличчям. — Ти думаєш, я цього не бачу? Думаєш, я не знаю, хто такий Максимільян? Але принцеси крові не мають права на вибір! Моє тіло, моє життя належать короні! Якщо я відмовлюся, почнеться війна, наші провінції будуть спалені, мій батько помре в ганьбі! Я зобов’язана вдягнути цю білу сукню і покірно піти до вівтаря, навіть якщо цей вівтар стане моєю плахою! Що ти можеш розуміти в цьому, паяце? Ти вільний, ти можеш говорити будь-яку дурницю і піти в будь-який момент, а я прив’язана до цього трона залізними ланцюгами!
Пил у промені світла на мить застиг, ніби сам час у бібліотеці злякався цього спалаху щирості. Алісія важко дихала, сталеві пластини корсета скреготали під парчею при кожному підйомі її грудей. Вона стояла перед ним, розгубивши всю свою королівську відстороненість, оголена у своєму гніві та болю. Блазень не відводив погляду, його очі вбирали її лють із якимось дивним, жадібним тріумфом — він нарешті змусив її бути живою, зірвав цей бездоганний порцеляновий шар, за яким ховалося справжнє, буремне полум’я.
Блазень довго дивився на неї в тиші, що запала в бібліотеці. В його очах блиснуло дивне, глибоке і томільне почуття — суміш поваги, співчуття і того самого небезпечного азарту, який не визнає жодних правил і перепон. Він повільно підняв праву руку. Його довгі, тонкі пальці без рукавичок на секунду застигли в повітрі, всього за дюйм від її блідої щоки. Він не торкнувся її — приписи етикету все ще діяли як невидима стіна, але цей безконтактний рух був сповнений такої запаморочливої, інтимної ніжності й жару, що Алісія мимоволі затамувала подих, відчуваючи, як її шкіра горить у місці невидимого торкання.
— Ви помиляєтеся, Алісіє, — тихо, майже пошепки промовив слуга, і його голос проник у саму глибину її свідомості, змушуючи весь її світ перевертатися. — Ланцюги залізні тільки доти, доки ви вірите в їхню міцність. Ви самі вдягли на себе цей білий сталевий панцир. Ви самі дозволили їм перетворити себе на ляльку. Але під усім цим я бачу силу, здатну перевернути весь цей замок разом із його міністрами і вашим південним герцогом. Ви сильніші за них усіх, разом узятих. І ви маєте право на те, щоб просто жити, а не служити пам’ятником для чужих страхів. Пам’ятайте про це, коли Максимільян вдягатиме на ваш палець своє рубінове кільце.
Його пальці в повітрі ледь помітно здригнулися, окреслюючи контур її вилиці, не торкаючись шкіри навіть на волосинку. Ця відстань між ними була заряджена таким колосальним напруженням, що повітря здавалося осяжно густим, як сироп. Алісія не ворушилася. Вона була загіпнотизована цією раптовою, запаморочливою близькістю людини, яка не мала навіть імені, але зараз тримала в руках усю її душу. Срібні лілії на її тіарі тьмяно поблискували в сірому напівмороку, а її серце стукало так сильно, що, здавалося, цей стукіт заповнив увесь величезний зал бібліотеки від підлоги до розсохлих балок стелі.
Тієї миті Блазень різко, невловимим рухом відвів руку назад. На його обличчя вмить, точно маска, повернулася колишня хижа, зухвала усмішка. Він зробив крок назад, розриваючи іскристе напруження, яке щойно ледь не спалило їх обох.
Він плавно розтиснув пальці лівої руки, які до цієї миті стримували бубонці на його шапці.
З напівмороку бібліотеки пролунав короткий, пронизливий і оглушливий у цій тиші кришталевий дзвін. Дзінь.
Цей звук ніби розбив невидимі чари, що огортали їх останні десять хвилин. Блазень зробив витончений пірует на одній нозі, його плащ зметнувся, здіймаючи легкий пил, і він миттєво розчинився в глибокій, непроглядній тіні між масивними дубовими шафами дальнього ряду, наче його там ніколи й не було. Бубонці дзвінко затихли десь у глибині лабіринту стелажів, залишаючи по собі лише тремтливе відлуння.
Алісія залишилася стояти сама посеред блідої світлової плями. Її дихання було частим і переривчастим. Увесь її звичний, безпечний і зрозумілий світ рутини був безповоротно, жорстоко зруйнований цим зухвалим блазнем. Він зірвав із неї маску, оголив її рани, змусив кричати від болю і щирості — і при цьому залишив усередині неї таке гаряче, бунтівне полум’я життя, якого вона не відчувала з самого дитинства.
Вона повільно опустила очі й побачила, що на кам’яній підлозі, просто біля носка її туфлі, там, де щойно стояв Блазень, лежить невелика деталь — маленька срібна шпилька з прикріпленим до неї крихітним, безмовним бубонцем від його костюма.
Алісія завмерла. Озирнувшись навколо й переконавшись, що в бібліотеці панує лише мертва тиша старих книг, вона повільно, з труднощами згинаючи затиснуте в лещата корсета тіло, нахилилася й підняла цей бубонець. Метал був теплим від його пальців. Вона обережно, судомно сховала цей крихітний блазнівський знак у глибоку таємну кишеню своєї важкої білої сукні з ліонської парчі, просто під вишиті троянди Максимільяна.
Вона змусила себе зробити ще один глибокий вдих прохолодного, запиленого повітря, повернула обличчю бездоганний вираз байдужості й рівним, величним кроком попрямувала до виходу з бібліотеки. Її велетенський білий шлейф продовжував шелестіти по підлозі, але всередині принцеси дому Валуа тепер горів справжній, небезпечний і некерований пожар, який позбавляв її звичного спокою перед прийдешнім тижнем офіційних святкувань. Метал бубонця в кишені приємно холодив стегно крізь тонку шовкову підкладку, нагадуючи про те, що ця гра лише починається.