Розділ 3

Дні у палаці Валуа не плинули — вони повільно просочувалися крізь пальці, наче важкий, зацукрований сироп. Час тут вимірювався не хвилинами, а ритуалами, кожен з яких був непорушним, як закони природи. Після того пам’ятного балу життя Алісії повернулося у своє звичне, монотонне річище, де кожен крок, подих і навіть напрямок погляду були розписані на пергаменті королівськими секретарями.
Ранок принцеси тепер незмінно починався у південній майстерні — просторій, круглій кімнаті на самому вершечку дівочої вежі. Це було єдине місце, де повітря не здавалося застояним. Крізь величезні арочні вікна без вітражів до приміщення вривався прохолодний ранковий вітер, що приносив із собою ледь вловимий запах квітучих луків та вогкої землі з-за замкових мурів. Але навіть тут Алісія не належала собі.
Вона сиділа перед масивним мольбертом із темного горіха, зодягнена в просту, за мірками двору, робочу сукню із сіро-блакитного шовку без шлейфа, проте корсет під ним був усе так само тугий. Поруч, на низькому ослоні, чинно сиділа мадам Шаторо — літня дуенья з обличчям, що нагадувало висохлий чорнослив, яка суворо стежила за кожним рухом пензля своєї підопічної. Принцеса Валуа була зобов’язана вміти малювати, але її живопис мав бути благопристойним: пасторальні пейзажі, вази з фруктами, біблійні сюжети. Жодної експресії. Жодного життя.
Алісія вмочала пензель у палітру, де були акуратно розкладені олійні фарби. Запах лляної олії та скипидару в’ївся в її шкіру, витісняючи обридлі лавандові парфуми служниць. Сьогодні вона писала натюрморт — зів’яла півонія у кришталевому келиху. Тонкі, бліді пальці впевнено тримали держак пензля. Вона накладала мазки з механічною точністю лялькового майстра. Білий, ніжно-рожевий, крапля карміну для глибини пелюстки.
— Ваша Високосте, лінія тіні надто різка, — проскрипіла мадам Шаторо, не підводячи очей від свого в’язання. — Справжня леді повинна уникати зайвої драми навіть у зображенні квітів. Зробіть перехід м’якшим, благороднішим.
— Звісно, мадам, — тихо відповіла Алісія.
Вона слухняно розтушувала край пелюстки, перетворюючи його на розмите, безлике плямо. Всередині неї колихалася глуха, тупа байдужість. Їй хотілося взяти мастихін і одним різким рухом перекреслити це ідеальне, мертве полотно, виплеснути на нього всю ту бордову темряву, яку вона ховала на дні своїх очей. Але замість цього вона лише зробила короткий вдих і продовжила виписувати бездоганні, нудні прожилки на листі, що в’януло.
Згодом, коли сонце піднімалося до зеніту і майстерня заливалася надто яскравим, сліпучим світлом, живопис змінювався музикою. Алісію переводили до Малої музичної вітальні, де біля стіни височів розкішний клавесин, інкрустований перламутром та слоновою кісткою.
Клавіші були холодними й слизькими. Алісія грала старовинні поліфонічні фуги Баха — складну, математично вивірену музику, де кожна нота була жорстко прив’язана до попередньої. У цих звуках не було місця почуттям — лише чиста структура, порядок і дисципліна. Її пальці порхали клавіатурою, видобуваючи сухі, кришталеві звуки. Вона співала. Її голос, чисте, високе, дещо відсторонене сопрано, злітав до розписного стелі, де пухкі амури цілилися з луків у неіснуючу дичину.
Вона співала про вірність лицарів, про чистоту дів, про вічну славу корони. Придворні пані, що сиділи вздовж стін із шитвом, побожно зітхали, захоплюючись талантом Крижаної принцеси. А Алісія в цей момент думала про те, що її голос схожий на пташку, замкнену в золотій клітці: вона може співати скільки завгодно, але її пісня ніколи не прорве ці товсті кам’яні мури. Кожен день був схожий на попередній, як дві краплі дощової води на склі. Рутина обплутувала її по руках і ногах тонкою, але неймовірно міцною золотою ниткою, з якої неможливо було виплутатися.
Єдиним розмаїттям у цьому нескінченному колі нудьги були пообідні прогулянки регулярним королівським садом. Сад Валуа був влаштований під стать самому палацу: дерева були безжально підстрижені у формі ідеальних кубів та куль, кущі лавра утворювали рівні, заплутані лабіринти, а доріжки були посипані дрібним білим гравієм, який гучно хрустів під ногами. Жодна травинка не мала дозволу рости там, де їй заманеться.
Алісія повільно йшла центральною алеєю, притримуючи край спідниці своєї денної сукні зі щільного зеленого оксамиту. За нею на поважній відстані йшли три фрейліни, які вели нескінченну, приторну суперечку про те, який фасон рукавів буде в моді до осіннього сезону. Алісія їх не слухала. Вона дивилася на струмені мармурового фонтану, де три грації тримали чашу з водою.
— Принцесо, яка приємна зустріч у цьому царстві ідеальних ліній, — пролунав попереду знайомий, надмірно впевнений голос.
Алісія звела очі. Назустріч їй, у супроводі двох ад’ютантів, ішов герцог Максимільян Роуз. За ці дні він став завсідником палацу, міцно зміцнивши свої позиції при королі Філіпі. Сьогодні на ньому був дорожній камзол із тонкої темно-синьої шкіри, що підкреслював його військову поставу, а на поясі погойдувалася шпага з дорогою гардою. Йому було щонайбільше тридцять років, він був бездоганно складений і вродливий тією самою порочною, хижою вродою, яка змушувала фрейлін за її спиною судорожно зітхати й опускати очі.
— Герцогу, — Алісія завмерла на місці, схиливши голову рівно на стільки дюймів, скільки вимагав протокол для іноземного аристократа його рангу. — Не знала, що ви полюбляєте ранкові прогулянки.
— Я люблю все, що зроблено з розумом і смаком, Алісіє, — Максимільян підійшов ближче, безцеремонно порушуючи особистий простір і змушуючи її фрейлін тактовно відступити ще на два кроки назад. — Ваші сади захопливі. У них відчувається залізна воля правителя. Жодного хаосу. Все підпорядковане єдиному задуму. Це дуже близько моєму власному стилю управління.
— Рада, що скромні володіння мого батька припали вам до смаку, — її голос залишався рівним і холодним, наче зимовий струмок. — Однак дисципліна в наших садах — це лише відбиття дисципліни в наших законах.
— О, я помітив, — Максимільян хижо посміхнувся тонкими губами, а його пронизливий темний погляд ковзнув по її обличчю, затримуючись на блідих вустах. — Ваш батько вчора довго говорив зі мною про закони... і про майбутнє. Він дуже мудрий правитель, але йому важко одному нести цей тягар. Я висловив йому кілька думок щодо зміцнення союзу між нашими домами, і, мушу сказати, Його Величність поставився до них із великим інтересом.
Всередині Алісії ніби повернувся холодний ніж. Натяки Максимільяна ставали дедалі відчутнішими, дедалі небезпечнішими. Вона чітко розуміла, що навколо неї повільно плететься невидима сіть, і цей заносчивий молодий герцог уже бачить себе майбутнім господарем цих стін. Але показати свій страх чи роздратування означало програти.
— Мій батько завжди вислуховує гостей із ввічливістю, притаманною дому Валуа, ваша світлосте, — відкарбувала вона, міцніше стискаючи пальці на тканині спідниці. — Але приймати рішення він звик самостійно, спираючись на благо свого народу, а не на амбіції сусідів. Дозвольте мені відкланятися, час моєї прогулянки вичерпано.
Максимільян не зрушив з місця, змушуючи її обійти його гравієм алеї.
— До вечора, принцесо. На великому бенкеті у нас буде значно більше часу для... детального обговорення.
Алісія пройшла повз нього, відчуваючи спиною його важкий, оцінювальний погляд. Її ранковий спокій був безповоротно зруйнований. Задуха палацу переслідувала її навіть на відкритому повітрі, і це розмірене, сите життя дедалі більше нагадувало повільну страту.
Великі вечірні бенкети у Головній Трапезній залі стали для Алісії справжнім випробуванням на міцність. Король Філіп, чиє здоров’я в’януло з кожним днем, вимагав видовищ дедалі частіше — ніби намагався шумом і блиском заглушити наближення власної немочі. Зали вгиналися від вельмож, столи прогиналися під вагою срібла та екзотичних наїдків, а повітря було розпечене до краю від сотень свічок і людського подиху.
Алісія сиділа на своєму звичному місці біля підніжжя трону. На ній була розкішна сукня з важкої парчі кольору зів’ялої троянди, гаптована перлами, а очі знову були оточені тією самою глибокою, бордовою димкою макіяжу, яка робила її обличчя абсолютно непроникним. Вона ввічливо слухала нескінченні, нудні промови лордів, кивала, пригублювала вино із золотого кубка, але всередині неї панувала мертва, дзвінка порожнеча. Все це здавалося їй поганим, затяжним фарсом.
Але у цьому фарсі був один актор, який виконував свою роботу зовсім інакше.
Блазень. Він з’являвся на цих бенкетах саме тоді, коли атмосфера в залі ставала максимально пишномовною та задушливою від чужого марнославства. Він не просто розважав вельмож — він препарував їхню дурість своїм гострим, як бритва, язиком, балансуючи на самій межі королівської опали.
Сьогодні блазень перевершив сам себе. Його червоно-синій костюм здавався яскравою плямою серед нудного оксамиту лордів, а бордово-фіолетовий макіяж навколо очей палав зухвалим, викличним вогнем. Він плавно, котячою ходою трикстера циркулював між столами, змушуючи бубонці на своїй шапці дзвеніти яростно і переривчасто.
— О, великий графе Шамбор! — блазень раптово застиг перед престарілим міністром фінансів, картинно приклавши руку до серця і низько, знущально вклоняючись. — Я чув, ваші нові податки на сіль так великі, що селяни у ваших землях тепер плачуть виключно прісною водою, аби заощадити державну скарбницю! Яка відданість короні! Яка економія!
За столом пролунали перші, несміливі смішки молодих лицарів. Граф Шамбор почервонів від злості, його жирне підборіддя затремтіло, але виказати гнів перед королем означало визнати влучність блазнівського удару.
— Дурний блазню, — пробурчав граф, відвертаючись. — Знай своє місце.
— Моє місце — біля ваших ніг, мілорде, адже тільки звідти можна розгледіти всю справжню висоту вашої... величності! — паріював слуга, миттєво падаючи на одне коліно і роблячи вкрай серйозне обличчя. Зала вибухнула вже гучнішим, відкритим реготом. Король Філіп ледь помітно посміхнувся, і це послужило сигналом для всіх інших — блазню дозволено говорити.
Алісія спостерігала за цим видовищем здалеку. Її обличчя залишалося бездоганно холодним, але сірі очі уважно фіксували кожен рух розмальованого слуги. Вона бачила, що за всією цією зовнішньою клоунадою, за перекиданнями та дзвінкими бубонцями ховається лякано гострий, холодний і тверезий розум. Блазень не підлещувався. Він домінував над цією юрбою ситих аристократів, змушуючи їх сміятися з власної нікчемності.
Але головною мішенню паяца цього вечора став Максимільян Роуз. Герцог сидів по праву руку від короля, зберігаючи свою незмінну зверхність і ліниво покручуючи перстень із рубіном на пальці.
Блазень плавно перетік до його стільця, бубонці на його шапці видали короткий, деренчливий звук. Потім зупинився, закинувши голову і схрестивши руки на грудях, відкрито розглядаючи молодого герцога.
— А, блискучий герцог Роуз! — голос блазня рознісся залою, змусивши всіх притихнути. — Іноземна квітка на нашій скромній грядці! Я чув, у ваших рідних землях так багато хаосу і свободи, що навіть птахи літають без королівського дозволу. Скажіть, ваша світлосте, як це — приїхати в наш ідеальний замок, де навіть мухи дзижчать суворо за придворним протоколом? Чи не боїтеся ви, що ваша палка... амбітність просто замерзне у наших крижаних чертогах?
Максимільян повільно звів погляд на блазня. Його темні очі звузилися, перетворившись на дві вузькі щілини, наповнені небезпечним, смертоносним холодом. У повітрі миттєво запахло грозою — зустрілися два молодих, сильних хижаки, кожен з яких грав у свою гру. Придворні завмерли, боячись пропустити удар.
— Розумний блазень знає, коли потрібно зупинитися, паяце, — тихо, але чітко промовив Максимільян, і цей голос змусив багатьох у залі здригнутися. — А дурний блазень ризикує втратити свій язик до того, як встигне договорити наступний жарт. Мій імунітет до холоду значно вищий, ніж ти гадаєш. І я вмію змушувати квітнути навіть найзамерзліші землі.
Але паяц ні на мить не розгубився. Його вуста розтягнулися в тій самій хижій, розуміючій посмішці трикстера, яку Алісія бачила на балу. Він зробив блазенський пасс руками, ніби знімаючи невидимий капелюх.
— О, квітнути! Яке прекрасне слово! Головне — не переплутати квіти з бур’янами, ваша світлосте, бо ж садівники у нас суворі, можуть і косою пройтися по найбільш... видатних стеблах! — блазень зробив витончений пірует на одній нозі, уникаючи прямої відповіді та змушуючи залу знову вибухнути реготом, який заглушив лють герцога.
Максимільян стиснув кулак так, що побіліли кісточки пальців, але змусив себе посміхнутися, вдаючи, що прийняв жарт. Алісія ж у цей момент відчула дивний, незнаний досі трепет у грудях. Блазень відкрито, на очах у всього двору, завдав удару людині, яка повільно стискала навколо неї кільце своїх примх. Це була прихована, вербальна дуель, і блазень вийшов з неї переможцем.
Контакт між Алісією та блазнем цього вечора залишався мінімальним, прихованим від чужих очей, але від того неймовірно томливим та іскристим. Він жодного разу не підійшов до неї близько, не заговорив із нею, дотримуючись тієї невидимої межі, яку вони встановили. Але протягом усього бенкету їхні погляди перетиналися через увесь величезний, шумний зал. Вона бачила його, він бачив її, і в цій мовчазній змові було більше життя, ніж у всій Трапезній залі.
Проте досидіти до кінця бенкету Алісії не вдалося. Ближче до півночі, коли лорди вже відверто хмеліли, а повітря ставало зовсім задушливим від свічок, що плавилися, до неї безшумно наблизився старий королівський секретар. Схилившись до самого вуха принцеси, він прошелестів, що Його Величність очікує її у своєму малому робочому кабінеті негайно.
Серце Алісії тривожно тьохнуло під тугим корсетом. Такі нічні виклики не віщували нічого доброго.
Вона підвелася зі свого місця, шарудючи важкою парчею кольору зів’ялої троянди, і непомітно для захмелілих гостей залишила залу через бічну галерею. Кабінет короля знаходився у вежі Рад. Там було прохолодно, пахло старою шкірою, чорнилом та лікарськими травами, якими лікарі безуспішно намагалися продовжити дні згасаючого монарха.
Король Філіп сидів у глибокому кріслі біля каміна. Без корони та парадного плаща, у простому оксамитовому халаті, він здавався ще старішим і немічнішим. Його руки, вкриті пігментними плямами, помітно тремтіли, коли він підсував до себе ближче кубок із теплим відваром.
— Батьку, ви кликали мене? — Алісія зупинилася в центрі кімнати, ідеально випрямивши спину. Маска Крижаної принцеси знову була при ній, бордовий макіяж приховував втому очей.
Філіп тяжко зітхнув, звів на неї каламутний, утомлений погляд і жестом наказав слугам вийти, замкнувши за собою важкі двері. Коли вони залишилися самі, він довго мовчав, дивлячись на вогонь у каміні.
— Ти сьогодні була прекрасна на бенкеті, дитя моє, — тихо, сипко промовив король. — Справжня де Валуа. Гордість цієї корони. Але часи змінюються, і наші кордони стають дедалі вразливішими. Моє здоров’я тане, а державній раді потрібні сильні союзники, щоб утримати владу.
Алісія відчула, як всередині неї все скував крижаний, липкий страх. Вона вже здогадувалася, до чого веде ця розмова, але її обличчя залишалося нерухомим, наче вирізьбленим із мармуру.
— Герцог Максимільян Роуз прибув сюди не просто як гість, — продовжив Філіп, і кожен його склад бив Алісію під дих. — Сьогодні перед бенкетом він офіційно попросив твоєї руки. Його землі багаті, його армія сильна і мобільна. Цей союз забезпечить нашому королівству тридцять років ситого миру. Він молодий, амбітний і до біса вродливий, Алісіє. Рада одноголосно схвалила його кандидатуру. Я вже дав свою попередню згоду. Через тиждень ми оголосимо про заручини.
Світ навколо Алісії на мить захитався. Стіни кабінету, здавалося, почали стискатися, задушуючи її, відбираючи останні рештки кисню. Максимільян Роуз. Цей зверхній хижак, який дивився на неї як на дорогу річ для своєї колекції. Чоловік, чиї крижані руки викликали у неї внутрішнє тремтіння від огиди. Її життя, її свобода, її тіло — все було продано заради «тридцяти років ситого миру» і спокою міністрів. Її остаточно замурували у цю золоту клітку.
Всередині неї кричала від жаху і болю справжня, жива Алісія. Їй хотілося впасти на коліна перед батьком, благати його не віддавати її цій людині, закричати так гучно, щоб затремтіли кам’яні склепіння вежі.
Але назовні не прорвалося жодного звуку. Багаторічне, жорстоке дресирування етикетом спрацювало бездоганно. Вона не дозволила собі жодної слабкості. Жоден м’яз не здригнувся на її порцеляновому обличчі, жодна сльоза не посміла розмити бордову димку навколо сірих очей. Крижана принцеса тримала удар величаво і гордо.
— Я зрозуміла вас, Ваша Величносте, — її голос пролунав лякано спокійно, рівно і чисто, без найменшого натяку на тремтіння. — Воля короля і благо Валуа — мій найвищий закон. Якщо цей союз необхідний короні, я виконаю свій обов’язок так, як належить принцесі крові.
Філіп подивився на неї з полегшенням і глибокою вдячністю. Він очікував сліз, капризів чи протестів, але його донька знову виявилася ідеальною, слухняною лялькою. — Дякую, Алісіє. Ти — справжній скарб цього замку. Іди, відпочивай. Тобі знадобляться сили.
Вона вклонилася — вивірено, глибоко, бездоганно. Повернулася і рівним, розміреним кроком вийшла з кабінету. Вона йшла темними, порожніми коридорами замку до своїх покоїв, тримаючи підборіддя високо, а спину — прямою, як струна. Зустрічні гвардійці знову зводили алебарди перед її величчю, і ніхто з них не міг навіть подумати, яка катастрофа зараз розгортається за цією ідеальною маскою.
Вона зламалася лише тоді, коли за нею зачинилися важкі двері її власної опочивальні, а камеристок було відіслано геть коротким, різким кивком голови.
Залишившись в абсолютному, глухому самотньому, Алісія повільно підійшла до срібного дзеркала. З темряви скла на неї дивилася майбутня герцогиня Роуз — бліда, з темними вуста й затравленим поглядом.
Раптом її пальці судорожно злетіли до голови. Одним різким, яростним рухом вона зірвала з волосся платинову тіару і з глухим стукотом жбурнула її на килим. Діаманти тьмяно блиснули в місячному світлі. Услід за цим Алісія судорожно вчепилася нігтями у шовкові шнури корсета на спині, намагаючись розірвати їх, послабити цю задушливу хватку, яка тепер здавалася їй петлею на шиї. Шнурівка не піддавалася, врізаючись у пальці.
Сили миттєво покинули її. Алісія безсило опустилася прямо на холодну підлогу біля ліжка, потопаючи у важких складках своєї парчевої сукні кольору зів’ялої троянди. Вона обхопила коліна руками, уткнулася в них обличчям і завмерла у цій темряві. З її очей нарешті бризнули беззвучні, гіркі сльози, залишаючи темні доріжки на бордовому макіяжі. Вона не кричала, не билася в істериці — вона згасала тихо, ламаючись зсередини під вагою власного обов’язку. Все її розмірене, сите і правильне життя у дворі Валуа цієї ночі остаточно перетворилося на її власне надгробок. Заручини були неминучі, капкан замкнувся, і попереду її чекала лише довга, безпросвітна темрява поруч із Максимільяном.