Розділ 2

Шум тронної зали плавно перетік у важкий, парадний гул Великої Галереї, куди королівські церемоніймейстери настирливо, але граційно повели за собою всю розпалену вином та інтригами придворну публіку. Перехід королівського почету з однієї зали в іншу нагадував повільний рух велетенської, строкатій змії, чий лускатий хвіст складався із сотень шарудливих подолів, брязкучих шпор та приглушеного шепоту. Алісія де Валуа йшла на чолі цієї процесії, на крок позаду свого батька. Тяжка спідниця її ніжно-рожевої сукні при кожному кроці підминала під себе розкидані по підлозі пелюстки білих троянд — свіжа примха головного управителя бенкетів, покликана замаскувати в’їдливий, вогкий запах старого замку.
Велика Галерея зустріла гостей монументальним пишнотою та задушливим, майже осяжним жаром. Уздовж стін тяглися довгі дубові столи, накриті найтоншим накрохмаленим лляним полотном, яке через велику кількість срібного посуду та свічників здавалося сліпучо-білим, майже дзеркальним. Повітря тут було ще густішим, ніж у тронній залі. До ароматів пудри, поту та важких олій домішувався плотний, масний чад від десятків м’ясних страв.
Для Алісії цей бенкет був продовженням усе тієї ж монотонної, виснажливої роботи. Вона зайняла своє місце на підвищенні за королівським столом, по ліву руку від батька. Корсет, туго стягнутий камеристками ще на світанку, тепер здавався розпеченим залізним обручем, що безжально стискав ребра. З кожною годиною дихати ставало дедалі важче, спина нила від неприродної, струнної прямоти, але маска Крижаної принцеси сиділа на її обличчі, як влита. Бордовий серпанок навколо очей, виконаний за її ранковим наказом, створював ідеальний бар’єр — придворні лорди, піднімаючи кубки на її честь, натикалися на цей похмурий, глибокий погляд і мимоволі ніяковіли, замінюючи двозначні компліменти черговими поклонами.
Гастрономічний гротеск цього вечора викликав у Алісії легку, ретельно приховану нудоту. На величезних срібних тарелях слуги виносили справжні кулінарні потвори того часу. Центром столу служили запечені цілими лебеді, чиї тушки кухарі зуміли вдягнути назад у їхнє власне білосніжне пір’я і зафіксувати шиї в неприродно гордих, живих вигинах. Очі мертвих птахів були замінені чорними намистинами. Ця мертва, штучна краса, виставлена напоказ задля розваги пересичених лордів, здавалася Алісії лячно схожою на її власне існування. Трохи далі височіли паштети, випечені у вигляді неприступних замкових веж із прапорами з сусального золота, а з пащ засмажених кабанячих голів струменів густий, темний ягідний соус, що нагадував запечену кров.
Королівські пажі беззвучно й безупинно снували між столами, змінюючи страви з точністю маріонеток. Алісія ледь торкалася їжі. Вона брала тонкими пальцями крихітний шматочок зацукрованої груші або ламала кінчиком срібного ножа скоринку мигдалевого пирога, аби лише створити видимість участі в загальній трапезі. Їй було душно. Душно від запахів, від дзвону кубків, але найбільше — від нудних, вивірених віками світських розмов, що велися довкола.
— Податок на сукно в південних провінціях цьогоріч має покрити всі витрати на утримання гвардії, Ваша Високосте, — нудно втовкмачував по праву руку престарілий граф Шамбор, прицмокуючи масними від гусячого жиру губами. — Однак лорди узбережжя незадоволені. Вони вважають, що корона надто сильно затягує на їхніх шиях шовковий шнурок.
— Лорди узбережжя завжди знайдуть привід для невдоволення, графе, — відповіла Алісія, навіть не повернувши голови. Її голос прозвучав як хрускіт тонкого льоду під ногами. — Та вони забувають, що шовковий шнурок корони набагато приємніший за пенькову мотузку бунтівників. Передайте їм це при наступній зустрічі.
Граф поперхнувся вином, поспішно закивав і вткнувся в тарілку. Алісія подумки зітхнула. Це була гра, правила якої вона знала напам’ять: посміхнутися кутиками губ, видати холодну, політично вивірену фразу, зберегти дистанцію, не дозволити жодній душі зазирнути глибше її бордового макіяжу.
Коли за столами почали лунати перші важкі зітхання пересичення, а король Філіп ліниво махнув рукою, наказуючи прибрати залишки бенкету, церемоніймейстер тричі вдарив позолоченим жезлом об мармурову підлогу. Музиканти на високих хорах, що досі грали негучні, присипляючі лютневі перебори, синхронно підняли свої інструменти. Зала приготувалася до балу.
Оголосили павану. Цей танець був улюбленим ритуалом двору Валуа саме за свою монументальну, леденючу суворість. У ньому не було місця веселим підскокам чи фривольним поворотам — партнери рухалися залою з урочистістю церковної процесії, ледь торкаючись одне одного кінчиками пальців у суворо визначені моменти, але мусили вести безперервний, томливий візуальний контакт. Танець-дуель, танець-оглядини.
Натовп придворних розступився, звільняючи центр Галереї, і Алісія побачила, як до її місця прямує герцог Максимільян Роуз. Для балу він змінив свій важкий парчевий камзол на більш легкий, але не менш розкішний наряд кольору стиглої, майже чорної вишні. Тонке шовкове шиття на його комірі підкреслювало гостру, хижу лінію підборіддя та ідеальну блідість шкіри. Він рухався з тією абсолютною, котячою впевненістю, що виказувала в ньому людину, яка звикла завше брати те, що намітила.
— Чи дозволите ви мені пройти це коло, принцесо? — Максимільян зупинився перед нею, витончено відставивши ногу і завмерши в бездоганному бальному поклоні. Його темні очі дивилися на неї з явним, неприхованим викликом.
Алісія мовчки звелася з місця. Її рожевий шлейф шурхотів по підлозі, поки вона спускалася до нього. Вона вклала свої пальці в його долоню — таку ж суху і прохолодну, як і раніше. Напруга між ними спалахнула вмить, щойно вони зайняли позиції в першій парі танцюристів.
Музика заграла — тягуча, велична, наповнена низькими зітханнями віол і мірним, мов удари серця, стукотом барабана. Вони почали рух. Крок вперед, ковзання, повільний розворот корпусу. Максимільян тримав дистанцію, приписану етикетом, але його погляд буквально випалював її маску наскрізь.
— Ваш двір надзвичайно консервативний, Алісіє, — тихо промовив герцог, коли вони зійшлися в першому близькому пасажі, ледь торкаючись пальцями рук. — Усе так правильно, так чинно. Схоже, я потрапив не на бал живих людей, а на виставку дуже дорогих, майстерно вирізьблених із кістки статуй.
— Традиції — це те, на чому тримається престол Валуа, ваша світлосте, — відказала Алісія, плавно відступаючи назад у такт музиці. Її сірі очі лишалися нерухомими й холодними. — Стабільність часто плутають із нудьгою ті, хто звик до хаосу у власних землях.
— О, хаос має свої переваги, повірте, — Максимільян ступив крок уперед, знову зближуючись із нею. Його голос звучав вкрадливо, оксамитово, але в ньому виразно чути було метал. — У хаосі легше помітити те, що справді має ціну. Ваші землі прекрасні, але вони застигли. Їм потрібен свіжий імпульс. Сильна, молода рука, здатна струснути цей склеп. Приміром, союз із домом Роуз міг би відкрити для вашої корони вельми цікаві... перспективи. Ви так не гадаєте?
Це був прямий, агресивний випад, загорнутий у бальну обгортку. Алісія внутрішньо напружилася, відчуваючи, як під рожевим шовком гучніше забилося серце, але її обличчя не виказало нічого, крім ввічливої уваги. Вона збагнула, що цей тридцятилітній герцог приїхав сюди не просто так. Він випробовував ґрунт, оцінював її як можливий трофей, як ключ до впливу на її слабкого батька. Усередині неї піднялася хвиля глухого, яростного роздратування від його самовпевненості.
— Перспективи корони Валуа визначаються виключно волею мого батька та державною радою, герцогу, — відкарбувала вона, звершуючи повільний поворот і розриваючи контакт рук. — А іноземним гостям зазвичай радять насолоджуватися вином і танцями, а не перейматися долею наших провінцій.
Максимільян лише тихіше й небезпечніше посміхнувся, ані на йоту не вражений її відсіччю. Навпаки, її крижаний опір, здавалося, лише розпалював його мисливський азарт.
Танець тривав, захоплюючи їх у складному колі Великої Галереї. І саме в ці хвилини, коли Алісія намагалася тримати оборону проти настирливої, липкої уваги Максимільяна, вона почала шкірою відчувати іншу, невербальну присутність.
Блазень. Він більше не влаштовував гучних вистав, як у тронній залі. Король Філіп, утомлений шумом, наказав йому просто «перебувати в залі й розважати лордів, коли буде потреба». І блазень розважав. Він пересувався поміж гостями беззвучно, немов яскрава, червоно-синя тінь, що ковзає в напівмороці за масивними кам’яними колонами.
Алісія раз по раз натрапляла на нього поглядом під час поворотів павани. Контакт між ними був коротким, плинним, але від того ще томливішим і гострішим. Трикстер не корчив гримас, його обличчя тепер було майже спокійним, якщо не зважати на ту саму ледь помітну, розуміючу посмішку, призначену винятково їй одній. У його очах, підкреслених різким бордово-фіолетовим макіяжем, не було того дурного, рабського пієтету, яким бризкали всі довкола. Він дивився на неї як рівний на рівну, як єдиний глядач, що второпав усю фальш цього спектаклю.
Якоїсь миті музика сповільнилася, ведучи танцюристів зовнішнім колом, упритул до галереї гостей. Максимільян на мить відпустив її руку, звершуючи належний за фігурою танцю глибокий уклін перед іншою парою. Алісія зробила крок убік, і в цей мікроскопічний проміжок часу її рожева сукня майже торкнулася темної ніші між двома колонами.
Блазень стояв саме там. Він ліниво сперся спиною об холодний камінь, схрестивши руки на грудях. Усі бубонці на його строї були намертво затиснуті між довгими пальцями — він тримав їх із неймовірною, ювелірною точністю, щоб не видати ані звуку.
Коли Алісія опинилася за крок від нього, Блазень зробив один короткий, невловимий рух. Він не торкнувся її. Контакт був суто незримим, на межі чуття. Він злегка повернув голову, точно пародіюючи зверхню, хижу поставу Максимільяна Роуза, і беззвучно, одними лише вустами, повторив останню пафосну фразу герцога про «перспективи союзу». При цьому його брови блазенськи злетіли вгору, а в очах спалахнуло таке щире, іскристе веселощі, що весь пафос Максимільяна вмить розсипався на порох.
Тієї ж миті блазень на коротку частку розтиснув пальці. З темряви ніші пролунав один-єдиний, короткий, приглушений кришталевий дзвін бубінця. Дзінь.
Цей звук пролунав для Алісії, мов удар дзвона. Від несподіванки й цього раптового уколу живої, справжньої зухвалості серед мертвого етикету вона ледь не збилася з кроку. Нога в туфлі трохи ковзнула по мармуру, але багаторічна виучка врятувала її — вона втримала рівновагу, плавно завершивши фігуру танцю й знову вклавши пальці в простягнуту долоню Максимільяна. Герцог нічого не помітив, провадячи свою гордовиту мову, але всередині Алісії все змінилося. Крига, яку вона так ретельно вибудовувала весь ранок, дала непомітну для двору, але глибоку тріщину. У грудях, стиснутих корсетом, раптом спалахнуло жарке, бунтівне полум’я. Їй коштувало величезних зусиль не озирнутися назад, на ту темну нішу між колонами.
Павана нарешті завершилася фінальним акордом віол. Максимільян Роуз із витонченістю справжнього придворного хижака підніс її руку до вуст, лишаючи на шкірі відчуття липкого, холодного полону.
— Дякую за танець, принцесо. Сподіваюся, цей вечір — лише початок нашого тривалого й взаємного... порозуміння, — тихо промовив він, дивлячись на неї довгим, обіцяючим поглядом.
— Доброї ночі, ваша світлосте, — відказала вона, забираючи руку так квапливо, як лише дозволяли пристойності.
Повітря у Великій Галереї стало вже зовсім нестерпним. Сотні палаючих свічок, чад, запах масної їжі, поту й важкої пудри злилися в єдину задушливу хвилю, що підкотила до горла. Алісія збагнула: якщо лишиться тут ще бодай на п’ять хвилин, її легені, затиснуті китовим вусом, просто відмовляться працювати. Маска ідеальної ляльки почала фізично тиснути на неї, викликаючи запаморочення.
Не привертаючи уваги батька, який уже відверто дрімав на своєму місці, і спритно вислизнувши від настирливих фрейлін, Алісія швидкими, безшумними кроками попрямувала до непримітних бічних дверей, схованих за гобеленом у куті галереї. Ці двері вели в обхід головних зал — у бік пустельних, темних коридорів східного крила, де були її особисті покої.
Щойно важка стулка замкнулася за її спиною, відсікаючи оглушливий гул бенкету, Алісія опинилася в глибокому, прохолодному напівмороці коридору. Тут не було свічок — лише рідкісні місячні плями з високих вікон лягали на кам’яну підлогу. Повітря тут було чистим, тхнуло нічною прохолодою та старим каменем.
Принцеса зупинилася, припавши спиною до прохолодної стіни, і зробила перший за весь вечір глибокий, судомний подих. Корсет болісно врізався в ребра, проте це чисте повітря здалося їй найсолодшим вином на світі. Вона заплющила очі, дозволяючи собі на мить скинути маску Крижаної принцеси. Руки тремтіли, тіара здавалася непідйомною залізною короною, а бордовий макіяж на обличчі палав відгомоном чужого, фальшивого свята. Їй хотілося лише одного — дійти до ліжка, зірвати цю рожеву сукню й забутися глибоким сном без сновидінь.
Вона відштовхнулася від стіни й поволі пішла темним коридором, шарудючи спідницями в абсолютній, дзвінкій тиші замку.
І саме цієї миті, коли вона відійшла від дверей на пару десятків кроків, із глибокої темряви одного з поворотів коридору, далеко позаду неї, долинув ледь вловний, тихий і глузливий звук.
Дзінь.
Один короткий дзвін самотнього бубінця порушив мертву тишу нічного крила.
Алісія завмерла. Серце пропустило удар, а відтак забилося з потроєною силою, відлунюючи у вухах. Вона не озирнулася. Вона знала: якщо озирнеться — гра, яку вона так відчайдушно намагалася ігнорувати, стане надто реальною. Принцеса стиснула пальці в кулаки, примусила себе вдихнути прохолоди й, не кваплячись, продовжила свій шлях до покоїв. Але цей короткий, примарний звук Блазня йшов за нею слідом у її думках аж до дверей спальні, позбавляючи її звичної, рятівної криги.