Розділ 34

– Ти розкажеш, як усе минуло? –  питаю, поклавши голову на плече хлопця. 

– Можна сказати, що добре, – тихо відповідає Макс. – Звісно, татко розлючений, адже не очікував, що у нас є той запис. Наступне засідання через три дні. Хочеться вірити, що воно буде останнім. 

– Мені шкода твою маму. Їй необхідно багато сил, щоб вистояти, – зітхаю. – Взагалі не розумію, як вона могла вийти за такого чоловіка, як Олександр Володимирович. 

– Вона каже, що колись він таким не був, – фиркає Карієв. – Та як на мене, такі люди, як він, не змінюються. Татко завжди тільки гроші любив і аж ніяк не нас. До речі, звідки у тебе ця картина? 

Макс переводить погляд на полотно, що стоїть на столі, і здивовано його розглядає. Доводиться розповісти йому про Влада, і зовсім не дивуюсь, коли він злиться. 

– А я говорив, що цей байкер до тебе небайдужий,  – бурчить, а я тільки очі закочую. 

Мені шкода Макса, його маму і сестру. Хочу вірити, що зовсім скоро весь цей жах закінчиться та ми зможемо бути разом і не ховатися. 

Карієв їде на світанку, наостанок дарує мені теплий поцілунок. Я знаю, що ми зустрінемося в універі, але не зможемо наблизитися одне до одного. Макс пообіцяв більше не з'являтися переді мною у компанії інших дівчат. Але всеж таки рано нам знову показувати усім, що ми разом. От закінчиться процес, Вероніку розлучать з цим чоловіком, і ми зможемо все надолужити. 

До наступного судового засідання Макса бачу вкрай рідко. Його практично немає в універі, зате хлопець намагається хоч інколи навідуватися до мене. Він так сподівається, що це засідання стане останнім, але, на жаль, в Олександра Володимировича хороші адвокати. 

Процес розлучення затягується ще на місяць. Цей час стає для нас всіх ще тим випробуванням. Я бачу, як змінюється Макс, і це мене зовсім не тішить. Він постійно похмурий і злий, навіть мені дістається, коли намагаюся розпитати щось. Розумію, що не все добре, але він не поспішає ділитися зі мною новинами.

– Саша говорить, що батько Макса звинувачує Вероніку у зраді. Навіть докази має. Не знаю тільки, де він їх знайшов, – бурчить Ліза, коли після навчання ми їдемо до мене і п'ємо чай на кухні. 

За вікном справжня зима, хоча на календарі кінець осені. Снігопад розгулявся не на жарт, і немає жодного бажання сунутись на вулицю. 

– І що це означає? – розумію, що нічого хорошого, але хочу почути, що скаже Ліза. 

– Вероніка хоче відсудити у чоловіка частину майна. Тепер, коли є докази її зради, це практично неможливо, – зітхає Ліза. 

– Але ж вона не зраджувала, так? 

– Звісно, ні, – відповідає Ліза. – Але як тепер її виправдати?

А це вже інше питання… Тепер зрозуміло, чому Макс такий пригнічений останнім часом. Його маму звинувачують у тому, чого вона не робила. Як же це підло з боку Карієва-старшого… 

Як би сильно я не хотіла поговорити з Максом, хлопець не виходить на зв'язок і не з'являється у мене більше тижня. Знову з'являється ідея зробити зустріч в студії, а тоді мене просто осяює одне трохи дивне припущення. 

Ліза йде, а я швидко одягаю чоботи і куртку. На голову – шапку, і ліфт везе мене вниз. Таксі приїздить швидко, навіть попри те, що погода просто жахлива.  Мабуть, моя ідея божевільна, але чомусь я хочу вірити, що Макс зараз у студії. 

Таксі залишає мене біля входу, і, невпевнено переминаючись з ноги на ногу, тягну на себе важкі металеві двері. У приміщенні тихо, але горить світло. Тихо ступаючи, проходжу у зал і завмираю, коли бачу Макса.

Він сидить до мене спиною і поки що не знає, що я тут. Мій погляд прикутий до того, як Макс вправно вимальовує на папері мій портрет. Це наче спогад, який найкраще закарбувався у його пам'яті. Я стою перед ним зі стопкою книг у руках. Очі такі великі і налякані, а волосся розкуйовджене. Навіть не уявляю, коли була такою, але Макс, здається, знає…

– У тебе чудово виходить, – кажу, і хлопець різко підскакує на ноги. 

– Що ти тут робиш? – питає не надто радісно. 

– Подумала, що можу знайти тебе тут. Ти ж уникаєш мене, – кажу з образою в голосі. 

– Лано, я не налаштований на розмови, – бурчить. 

– Я бачу. Краще самому з усім цим боротися? – фиркаю. – Чи не так?

– Лано… – здається, Макс втрачає терпіння, а от мені здається, що зараз я втрачаю його.

– Послухай, я розумію, що тобі важко, але ти також мене зрозумій, – кажу серйозно. – Коли я сказала, що кохаю тебе, це були не просто слова. Кохати – це підтримувати, Карієв. Знаєш, що таке підтримка?

– Ти прийшла сюди, щоб нотації мені читати, Лано? – хмуриться. – Я знаю, що таке підтримка, але зараз реально не до тебе. Мою маму звинувачують у зраді, а вона жодного разу за багато років спільного життя з батьком не зраджувала йому, розумієш?

– Розумію, – кажу щиро. – Я розумію, що тобі боляче, але це не привід закриватися від мене. Дозволь мені бути поруч. Підтримувати та допомагати. 

Макс мовчить цілу хвилину, а тоді видихає і міцно пригортає мене до себе. Це так приємно, що подих перехоплює. Я хочу вірити, що тепер все у нас буде добре. Готова підтримувати Карієва і допомагати,  чим зможу. Він має відчувати мою підтримку, а я маю знати, що потрібна йому.