Розділ 29

Вечеряти у компанії Вероніки трохи дивно і незвично, але весело. Ця жінка ще в першу нашу зустріч здалася мені хорошою, і я не помилилася. Тепер зрозуміло, що Макс і Міка повністю пішли у неї. 

– Я така рада за вас, – широко усміхаючись, заявляє жінка. – Макс такий щасливий з тобою, люба. 

– А я щаслива з ним, – кажу щиро. 

– Мамо, я тебе відвезу! – говорить Карієв, коли жінка збирається додому. Він одягає куртку і кросівки, цілує мене в щоку та обіцяє скоро повернутися.

– Ти впевнений, що варто так далеко їхати? Я ж можу таксі викликати, – хмуриться Вероніка.

– Мамо, ну яке таксі? Пізно вже! – бурчить хлопець, і вони залишають квартиру. Розумію, що дорога у маєток Карієвих не близька, тому Макса доведеться довго чекати. 

Поки його немає, приймаю душ і сама перев'язую ногу. У квартирі без нього надто тихо, і хочеться, щоб хлопець якнайшвидше повернувся. 

Минає майже дві години, і я встигаю подивитися фільм і навіть новини. За вікном темно, а в шибки знову б'ють дощові краплини. Погода погана, і є бажання набрати Макса. Зупиняю себе, тому що не хочу його відволікати, але через три години просто не витримую. 

Коли чую монотонний голос на тому кінці, всередині все стискається. Його телефон вимкнений, а може, просто сіла батарея. У голову починають лізти різні думки, одна страшніша іншої. У мене немає номера Вероніки, тому набираю Сашу. Вони ж друзі, і, можливо, йому швидше вдасться дізнатися, де Макс.

– Не хвилюйся, Міло. Я наберу, коли щось дізнаюся, – обіцяє Сашко і вимикається. Я ж не можу сидіти на місці, тому кілька разів підходжу до вікна і виглядаю вниз. 

Саша телефонує мені через цілу годину. Тішить те, що Макс знайшовся, але з ним не все гаразд. Саша знайшов його в барі, п'яного і неадекватного. Коли чую це, сильно розгублююсь. Як так сталося, що Макс опинився там? Він маму додому повіз! До чого тут бар? 

Коли у двері подзвонили, я кидаюся відчиняти, зовсім забувши про хвору ногу. Зціплюю зуби від болю і, відчинивши двері, у квартиру ввалюються Саша і Макс. Карієв практично повисає на плечі у друга, настільки п'яний. 

– Я у кімнату його відведу, – каже Саша і веде його у спальню. 

Я ж зачиняю двері й, шкутильгаючи, йду на кухню. Йти за ними не хочу. Просто бачити Макса таким – вище моїх сил, особливо після того, як ми чудово провели вечір. Що ж таке могло статися, що він так напився? Невже знову батько зі своїми погрозами? 

– Ну що там? – запитую у Саші, коли той з'являється на порозі. Хлопець сідає навпроти мене і проводить рукою по обличчю.

– Спить як немовля, – хмикає зовсім невесело. 

– Ти знаєш, що сталося? Він маму додому повіз, а повернувся у такому стані. Все ж добре було… – випалюю. Я дуже боюся почути щось погане, хоча і розумію, що від хорошого так не напиваються. 

– Це через батька, – підтверджує мої здогадки Саша. – Не знаю, що там конкретно сталося, але Макс щось бубнів про те, що у нього немає вибору. 

Від останніх слів друга у мене мурашки шкірою. Невже Олександр Володимирович знайшов, чим натиснути на сина? 

– Я думаю, що завтра Макс сам тобі все пояснить, – додає друг. – Ти тільки не злись на нього. З таким батьком важко залишатися адекватним. 

– Не буду, – кажу абсолютно чесно. – Дякую, Сашо.

За вікном глибока ніч, і дощ продовжує барабанити у шибки. Макс міцно спить, розвалившись практично на все ліжко, а я не наважуюся лягти поруч з ним. Сідаю у крісло і довго розглядаю сплячого хлопця. Боюсь нового дня, тому що є острах. Якщо Макс такий зараз, то нічого хорошого не варто чекати. А може, я себе накручую? Можливо, не все так страшно?

Ну як Карієв-старший може змусити сина танцювати під його дудку? Які методи впливу у нього є? Гроші? Можливо… 

Засинаю у тому ж незручному кріслі. Сама не розумію, коли це відбувається, але прокидаюся вже у ліжку. Хтось навіть ковдрою мене вкрив і чомусь знову кудись зник. 

За вікном похмуро і темно. В таку погоду тільки під ковдрою лежати. Та я не можу, адже попереду дуже важлива розмова… 

Макса знаходжу на кухні. Він якраз з душу, і на кілька секунд мій погляд прилипає до його голого торсу. Коли ж розумію, що зараз явно не про це треба думати, повертаюся до обличчя хлопця. 

– Розкажеш, що сталося? – питаю, сідаючи за стіл. Карієв одразу ж ставить поряд зі мною чашку з кавою, а сам сідає навпроти. 

– Нічого не сталося, – сухо відповідає та уникає мого погляду. 

– Брехати ти не вмієш. І пити, здається, також, – фиркаю. – Максе, це через батька?

– Міло, я ж сказав, що все добре! – Карієв різко підводиться на ноги й, не розрахувавши силу, кидає свою чашку у раковину. Вона розбивається, а я підстрибую на стільці від цього звуку. – Чорт! 

Хлопець злиться ще більше і швидко залишає кухню. Таке враження, що щойно переді мною не мій коханий був, а той Макс, якого я так не люблю. Зарозумілий Карієв, який думає, що весь світ біля його ніг.

Але ж я знаю, що Макс не такий… Не зі мною…

Підводжуся на ноги та наближаюся до раковини. Хочу зібрати уламки, щоб ніхто з нас потім не поранився. Але трохи не розраховую власні сили, і гостра частинка врізається у подушечку мого пальця.

– Ай! – скрикую, і несподівано Макс з'являється поруч. 

– Ти навіщо полізла сюди? – сердито випалює і, схопивши мій поранений палець, підставляє його під струмінь холодної води. – Я сам міг прибрати! 

– Ти можеш пояснити, що з тобою відбувається? – сама починаю дратуватися. Дивлюся йому в очі й на свій страх не бачу там звичного тепла. Лише злість і… холод. 

– Я вже сказав, що все добре! – гиркає і відпускає мою руку. Стає так неприємно, що плакати хочеться. 

Мені потрібен мій Макс, а не цей ідіот похмурий! 

– Максе! – шкутильгаю за ним у коридор, але встигаю лише побачити спину хлопця. Двері зачиняються у мене під носом і відрізають мене від хлопця. 

Ну ось і поговорили, називається…