Розділ 27

Коли поруч з під'їздом різко гальмує знайомий автомобіль, завмираю, наче вкопана. Навіть про біль у нозі забуваю. Гримають двері, і Макс швидко наближається до під'їзду. Та коли бачить мене, різко завмирає, наче не може второпати, що я тут роблю. 

– Швидко ти, – шепочу, клацаючи зубами від холоду. 

– Ти що тут робиш? – дивується і похмуро мене розглядає. – Пішла від Влада, щоб я не застав вас разом? 

– Я можу все тобі пояснити, – піднімаю на нього погляд і мало не плачу. 

– Я краще у нього запитаю, – Макс мене обходить і різко відчиняє двері, але я поспішаю за ним і, забувши про хвору ногу, наступаю на неї. 

– Ой! – присідаю від болю, і Карієв швидко з’являється поряд. 

– Ти чого? – дивується і, не чекаючи моєї відповіді, підхоплює на руки. 

Так добре відчувати аромат його парфумів і торкатися щокою шиї хлопця. Відчуваю його злість, але Макс намагається себе стримувати. Відчиняє пасажирські двері й садить мене в салон. Сам сідає поряд навшпиньки, мало зважаючи на те, що накрапає дощ і він дуже швидко промокне до нитки. 

– А тепер поясни, що сталося. Повільно і так, щоб я зрозумів, – говорить, не зводячи з мене погляду. 

– Розповім, тільки спочатку сядь в машину. Не хочу, щоб ти промок і застудився, – кажу твердо. 

Макс важко зітхає, але підводиться на ноги, зачиняє двері з мого боку та обходить автомобіль. Сідає в салон і заводить двигун, щоб увімкнути обігрів. 

Розповідаю все за порядком і дуже сподіваюся, що Карієв мені таки повірить. Напевно, збоку моя розповідь схожа на ідіотизм, але брехати я не хочу. Що є, то є… 

Дослухавши до кінця, Макс розглядає мене прямим поглядом, наче сподівається почути в кінці, що все це був жарт. Та я мовчу, і він знову бурчить щось собі під ніс, а тоді скеровує автомобіль на виїзд з мого двору.

– Куди ми їдемо? – здивовано питаю. 

– У травмпункт, – бурчить. – Хочу переконатися, що з твоєю ногою нічого страшного не сталося. 

– Ти сердишся? Пробач, я справді не хотіла, щоб Влад мені допомагав, – кажу тихо, але впевнено. 

– Я дійсно злий, Міло, – зітхає. – У мене таке враження складається, що тебе одну і на хвилину залишати не можна. Надто добра до усіх, крім мене. 

– Чого це? – дивуюся. – Я ж кохаю тебе!

– Ну дякую, – хмикає. – Хоч щось хороше за останні кілька годин. 

Ми дійсно їдемо у травмпункт. Макс на руках заносить мене туди, і я почуваюся справжньою принцесою. Вкотре переконуюся, що він неймовірний, а я тільки те й роблю, що створюю нам проблеми. 

Лікар оглядає мою ногу і робить висновок, що я розтягнула зв’язки. Кілька днів доведеться провести у ліжку і не напружувати хвору ногу. Макс уважно слухає настанови лікаря і дорогою додому зупиняється біля аптеки та купує мені все необхідне для лікування. 

– А куди це ми їдемо? – дивуюся, коли помічаю, що автомобіль мчить нічним містом у протилежний від мого дому бік.

– Ти сама сказала, що у твоїй квартирі примиряються Антон з Ритою. Хочеш, щоб я знову відпустив тебе до Влада? – Макс кидає у мій бік швидкий погляд, а я тільки хмикаю на його слова. 

– І що ти вигадав? – цікавлюся.

– Залишишся у мене. Буду тебе лікувати, – відповідає. – Ти ж не проти, правда?

– Не проти, – відповідаю. 

Насправді я більше не хочу сперечатися і доводити свою правоту. Сьогодні Макс ще раз показав, що дуже сильно мене кохає. Ну хіба я маю право йому відмовляти? Та й не хочу, якщо чесно. До нього – так до нього!

Карієв заносить мене у під'їзд на руках. Живе він у новенькому житловому комплексі з постом охорони на в'їзді. Він впевнено тримає мене на руках, поки піднімаємось на дванадцятий поверх, а я не можу втриматися і торкаюся холодним носом до його щоки. 

– Це ти так мене спокусити хочеш? – хмикає, розглядаючи моє обличчя.

– Ні, хочу показати, що дуже сильно тебе кохаю, – усміхаюся. 

– Це заборонений прийом, мала, – лукаво на мене поглядає. – Я ж також можу показати тобі, наскільки сильно кохаю. Хочеш?

– Дуже! – випалюю впевнено. 

Макс тільки фиркає на мою відповідь і виносить з ліфта. Йому доволі легко вдається відчинити двері зі мною на руках і з'являється відчуття дежавю. Сьогодні те ж саме робив Влад, але такого піднесення поряд з ним я не відчувала. 

Квартира Макса велика і простора. Мінімум меблів і багато вільного простору. Хлопець саджає мене на диван у вітальні, а сам поспішає за водою. Приносить мені наповнену склянку і подає пігулки. 

– Лікар сказав, що треба випити знеболювальне перед сном, а то біль не дасть тобі заснути, – пояснює. 

Без зайвих запитань випиваю все і розумію, що було б правильно переодягнутися перед сном, але у що?

– Хороша дівчинка, а тепер у кімнату, – Макс цілує мене в губи й знову підхоплює на руки. Несе кудись у глиб квартири, і скоро я розумію, що ми у спальні хлопця. 

Велике ліжко притягує погляд, і тільки-но Макс садить мене на нього, накриває така сонливість, що голосне позіхання втримати не вдається.