Розділ 26

– Ну чому вони всі такі козли, га? – заявляє Рита і знову наповнює свій келих вином. Я вже збилася з рахунку, який це раз вона випиває, але пляшка точно не перша. І не друга…

Я ж, своєю чергою, намагаюся допити перший келих і не заснути просто тут. Алкоголь діє на мене зовсім не так, як на сестру. Поки вона п'яно розповідає про несправедливість цього світу, я все думаю над тим, як скучила за Максом. 

От він точно не козел. Принаймні мені так хочеться у це вірити. Та й Антон не козел, але Риті простіше переконувати себе у протилежному. 

– От Кефір – справжній чоловік! – продовжує сестра і притискає до себе кошеня. – Мовчить коли треба і муркоче так мило. А найголовніше – зігріє та поділиться теплом!

Ну все! Здається, Риту понесло! Мені вже шкода Кефіра і її шкода. 

Поки сестра відкорковує наступну пляшку, у мене з'являється тверде переконання, що варто все це зупиняти. Взагалі не розумію, куди все це у неї вміщується. 

– А давай я у магазин сходжу за морозивом! – подаю ідею, і сестра швидко її підтримує. 

– Давай! Від десерту не відмовлюся! – вона знову п'є, а я швиденько одягаюся і залишаю квартиру. 

Зупинившись під під'їздом, набираю номер Антона і міцніше закутуюся у куртку. Холодно так, що зуб на зуб не потрапляє, а мені ще в магазин йти, який за двісті метрів від дому. 

– Слухаю, Мілано! – чоловік відповідає доволі швидко, і його голос зараз дуже сильно нагадує голос Рити. Невже і він топить своє голе в алкоголі.

– Допомога твоя потрібна, – кажу серйозним тоном. – А може, якраз навпаки. Я тобі зараз допомагаю. 

– Я не розумію… – бурчить Антон, тому швидко продовжую. 

– Рита зараз у моїй квартирі. Напивається з горя. Якщо маєш бажання, їдь до неї. Думаю, вам варто поговорити. 

– Скоро буду! – випалює хлопець і першим закінчує виклик. 

Я лише хмикаю і не можу стримати усмішку, згадуючи цих двох впертих ідіотів. Розумію, що повертатися додому немає сенсу, тому що їм варто поговорити сам на сам. Все-таки йду в магазин і купую собі гарячу каву, щоб зігрітися. Зупиняюся під навісом і спостерігаю, як починає накрапати дощ. Хочеться додому і в тепле ліжечко, тільки, на жаль, з цим доведеться почекати.

Трохи зігрівшись, знову вирушаю до під'їзду, але не встигаю дійти кілька метрів. Поряд проноситься темний автомобіль і мало не збиває мене. Не чекаючи такого, відстрибую вбік і ногою чіпляюся за бордюр. Падаю просто на асфальт і здираю до крові долоні. 

– Придурок! – ціджу собі під носа і намагаюся встати, але коли підводжуся на ноги, праву ногу пробирає такий біль, що плакати хочеться. – Ой… 

На щастя, поруч лавка, і байдуже, що зараз вона мокра від дощу. Сідаю на неї, і така злість пробирає. Називається допомогла своїй ідіотці сестрі, а сама в таку ідіотську ситуацію потрапила. 

Та якщо я думала, що все погане на цьому закінчиться, то сильно помилялася. Коли поруч чується знайомий гуркіт байка, хочеться крізь землю провалитися. Тільки Влада мені й не вистачає для повного щастя. 

Байк зупиняється навпроти під'їзду, і хлопець опускається на землю. На ходу знімає шолом і завмирає, коли бачить мене на лавці. 

– Ти що тут робиш? – здивовано питає.

– Вийшла повітрям подихати. Тобі-то що? – сама не розумію, чому злюсь на хлопця. Він-то не винний у тому, що я зараз у такій ситуації. – Пробач. Просто поганий вечір.

– Допомога потрібна? – питає доволі спокійно. 

– Сама розберуся. Але дякую, – зітхаю. Біль у нозі не дає нормально дихати, тому, не втримавшись, торкаюсь пальцями того місця, де болить найбільше, й одразу ж забираю руку. 

– З ногою що? – Влад хмуриться, спостерігаючи за моїми маніпуляціями. 

– Невдало впала, – відповідаю. 

Хлопець розглядає мене ще секунду, а тоді абсолютно несподівано наближається і підхоплює на руки. Легко так, наче пушинку.

– Ти що робиш? – від несподіванки не знаю, що робити, тому, щоб знову не гепнутися на асфальт, хапаюся за плечі хлопця. 

– Допомагаю тобі, – заявляє так, наче кожного вечора рятує дівчат з травмованими ногами. 

Влад впевнено заносить мене у під'їзд, а тоді й у ліфт. Ось тут мені стає шалено ніяково, адже ми вдвох у тісному просторі, та ще і я у нього на руках. Червонію до кінчиків вух, але на цьому пригоди не закінчуються. 

Тільки-но виходимо на нашому поверсі, Влад несе мене до моєї квартири, а я згадую, що там як би миряться Антон з Ритою. 

– Стій! – прошу його, і хлопець здивовано завмирає. 

– Мені не можна додому, – шепочу. – Тобто можна, але… Короче, відпусти мене, я сама розберуся.

Влад на таке прохання лише хмикає і знову робить те, чого я не чекаю – він підходить до власної квартири. Тримаючи мене однією рукою, йому якось вдається відчинити двері. 

– Я до тебе не піду! – з жахом випалюю. Навіть думати не хочу, що Макс може дізнатися, що я тут була. 

– Так ти й не йдеш, – легка усмішка на обличчі хлопця дуже притягуюча. Лише одну мить милуюсь нею, а тоді згадую, що у мене хлопець є. 

Ми таки заходимо у квартиру, тобто Влад заходить, а я все ще у нього на руках. Хлопець саджає мене на пуф, а сам швидко знімає з себе куртку. Залишається тільки у футболці, і я бачу, що татуюваннями вкрита практично вся його права рука. 

– Треба глянути, що з ногою, – заявляє і сідає поруч зі мною навшпиньки. Тільки-но збирається зняти з мене взуття, як у кишені починає грати стандартна мелодія. 

– Кому не спиться так пізно? – зацікавлено питає Влад, уважно слідкуючи за тим, як я дістаю телефон. На екрані усміхнене обличчя Макса, а у мене кішки на душі шкребуть. 

– Хочеш я відповім? – хмикає хлопець, правильно розуміючи, чому я не поспішаю відповідати. Та коли у відповідь отримує мій гнівний погляд, піднімає вгору руки, наче здається, і підводиться на ноги. На щастя, він залишає мене у коридорі саму і зникає десь у глибині власної квартири. 

– Слухаю, – тихо відповідаю.