Розділ 12

Зайшовши на кухню, мене чекає ще та картина. Макс розсівся на дивані і зацікавлено розглядає мою невелику кухню. Приготувавши каву, я ставлю чашку перед ним, а тоді і круасани на тарілку викладаю. 

– А ти чого не п'єш? – запитує Макс, зробивши ковток. 

– Напилася вже, – бурмочу. Мене шалено напружує те, що цей ідіот зеленоокий так спокійно сидить у мене в квартирі, на моїй скромній кухні, наче кожного дня п'є каву за цим столом. 

Та найцікавіше чекає на мене попереду. Коли Макс встає з-за столу, підходить до чайника і готує чай, я взагалі впадаю у ступор. Хлопець ставить поруч зі мною чашку і повертається на своє місце. 

– Не люблю пити сам, – заявляє спокійно на моє німе запитання, що тут відбувається. 

– Я, напевно, ще сплю, – недовірливо дивлюсь на хлопця. – А може, тебе підмінили? 

– Ні, це все ще я, – хмикає Макс. – І я можу бути різним.

– Я однаково не можу второпати, чому ти приїхав, – випалюю розгублено.

– Сам не знаю, – відповідаю неоднозначно і беру у руку круасан. 

Не встигаю я зібратися докупи після того, що почула, як у двері знову дзвонять. Ми з Максом одночасно нахмурюємось, і йому явно не подобається, що хтось намагався залізти у нашу трохи дивну зустріч. 

– Чекаєш когось? – запитує.

– Та ні, – відповідаю і прямую у коридор.

Навіть у вічко забуваю заглянути перед тим, як двері відчинити. А дарма… На порозі стоїть Марат з таким же пакетом з логотипом кав'ярні. Побачивши його, я істерично починаю сміятися й одразу ж прикриваю рота рукою. 

– Доброго ранку, Мілано! Не пригостиш кавою? – хлопець передає мені пакет, який я одразу ж приймаю. 

– Розумієш, тут така справа… – у більш ідіотську ситуацію я ще ніколи не потрапляла. А коли за спиною чується не надто радісний голос Макса, хочеться крізь землю провалитися. 

– У Міли вже є компанія, – холодно заявляє хлопець і стає поруч зі мною. – Чого припхався? 

– Можу спитати у тебе теж саме, – усмішка миттєво злітає з обличчя Марата, і виглядає він зовсім не радісно. 

– Ну, якщо ви обоє вже тут, проходьте на кухню! – доводиться влізти між цих двох, а то такими темпами і до бійки дійти може. 

Ми всі розміщуємося на дивані, Марат поруч з Максом, а я навпроти них. Напругу можна різати ножем і я уявлення не маю, як все це зупинити. Хлопці свердлять один одного такими поглядами, що, напевно, було б правильно обох виставити за двері.

– Ти що, ночував тут? – холодно випалює Марат.

– А якщо і так? – хмикає Макс і для кращого ефекту підморгує мені. 

– Так! – слухати цих двох мені набридло, тому я плескаю у долоні. – Ніхто у мене не ночував. Я взагалі не розумію, чому стільки уваги до моєї скромної персони. І, взагалі-то, мені в універ треба їхати!

– Я тебе відвезу! – одночасно підводяться хлопці і похмуро дивляться один на одного.

– Обійдуся, – бурчу і йду в коридор одягатися. Кавалери одразу підтягуються за мною  і, вдягнувшись, чекають за дверима. 

Вже на вулиці я завмираю біля двох дорогих автомобілів. Можна тільки уявити, скільки сьогодні буде розмов між сусідами. 

Та коли поруч зі мною гальмує срібляста Audi, я впадаю в ступор утретє. Пасажирське вікно опускається, і я бачу усміхненого Антона. Та вже за мить він переводить погляд мені за спину і хмуриться. 

– Підвезти? – Антон киває на хлопців, а я вирішуюне гаяти часу та вмощуюсь на пасажирському сидінні. Махаю їм ручкою на прощання, і автомобіль зривається з місця. – Не розкажеш, що пов'язує тебе і цих двох? 

– Сама в шоці, – хмикаю. – А ти чому тут?

– Хотів запитати дещо про Марго, – дивиться на мене з надією хлопець. – Ти ж мені допоможеш? 

– Якщо врахувати, що ти врятував мене від двох нав'язливих кавалерів, то я зобов'язана тобі допомогти. 

– Чудово! – широко усміхається Антон. – Я хочу знати все, що подобається твоїй сестрі. 

– Бачу, Рита тебе сильно зачепила, – хмикаю. – Не страшно? Інколи з нею буває дуже важко.

– Я не з лякливих! – заявляє Антон. 

Мене така відповідь повністю влаштовує, і тому всю дорогу до університету я розповідаю йому про всі вподобання рідної сестри. 

Щойно автомобіль зупиняється на стоянці, поруч з нами паркуються Макс і Марат. Швидко попрощавшись з Антоном, я прямую у будівлю, щоб більше не перетинатися з цими двома. 

В аудиторії надто шумно, усі щось голосно обговорюють. Ліза пояснює, що в універ приїхала комісія, тому всі заняття скасували. Тепер студентам доведеться понад годину слухати нудний виступ не зрозуміло кого в актовому залі. 

Ми з Лізою прямуємо у кінець зали і тільки-но знаходимо вільні місця, як поруч з нами сідають Сашко, Марат, Максим і Марта. Ліза вмощується на коліна своєму хлопцеві, і тому її місце поруч зі мною займає Марат. З іншого боку сідає Макс. Я одразу відчуваю на собі злі погляди шанувальниць нашої еліти і починаю злитися, тому що чуток не оминути.