Розділ 10

Ну, все… Здається, на мене чекає ще той допит… Я ще й досі відчуваю, як горять уста після дотику Марата, але чомусь не про нього думаю, а згадую перекошене від злості обличчя Макса. 

– І як це розуміти? – кричить Лізка на всю аудиторію, тільки-но переступаю її поріг. 

– Сама шокована, – знизую плечима. 

– Отже, ти знаєш Марата, – констатує факт Ліза і кидає свою сумку на парту.  – Але звідки?

Доводиться розповісти їй про похід у магазин. Звісно ж, подруга ще більше дивується, слухаючи мене, а я тільки веселюся, розглядаючи її великі очі. 

– Він такий милий, – шепоче мені на вухо, коли заходить викладач. 

На таку заяву я лише хмикаю і задумуюсь. Щось занадто багато уваги приділяє моїй особі наша еліта, і це мені не сильно подобається, якщо чесно. І хоча Марат сподобався і здався мені хорошим хлопцем, я не сильно вірю у те, що так і є насправді. 

Після завершення пар Лізка біжить до Сашка, який вже чекає її на стоянці, а я плетуся у бік зупинки. Але встигаю зробити тільки кілька кроків, як хтось хапає мене за руку. Яким же великим було моє здивування, коли, озирнувшись, я натикаюсь на знайомі зелені очі. 

– Що треба? – вириваю свою кінцівку з його і схрещую руки на грудях.

– Звідки ти знаєш Марата? – похмуро запитує Макс.

– А тобі яке діло? – злюсь я і помічаю, що у наш бік поспішає сам Марат. 

– Навіть не думай щось з ним мутити, – шепоче мені на вухо зеленоокий і відступає на крок.

– Проблеми? – хмуриться Марат, зупинившись поруч зі мною. 

Трохи розгубившись від уваги двох красенів універу, я не можу підібрати правильні слова, і цим користується придурок Макс. 

– Все прекрасно. Ми з Ланою просто розмовляли, – усміхається хлопець.

– Все точно в порядку? – дивиться мені в очі Марат. Здається, Максу він зовсім не вірить. 

– Ага, – швидко випалюю. На нас і так дивляться практично всі, хто проходить повз. Не хочеться продовжувати цю дискусію. 

Макс ще раз хмикає і прямує до свого автомобіля, а от Марат проводить його не надто приязним поглядом, а тоді повертає свою увагу до мене. 

– Я хотів відвезти тебе додому. Ти не проти? – запитує.

– Не проти, – швидко відповідаю. Важко пояснити, чому я погодилася. Може тому, що Марат мені дійсно сподобався. А можливо, я просто хочу позлити Макса, котрий все ще нікуди не поїхав і сидить у салоні своєї Audi. 

Марат навіть двері для мене відчиняє і чекає, поки сяду всередину. Після цього розміщується за кермом сам, і авто плавно рушає. 

– Мене хвилює одне запитання, – дивлюсь у бік хлопця. Він впевнено тримає руки на кермі й здається абсолютно розслабленим. 

– Яке? – зацікавлено питає.

– Навіщо ти поцілував мене у їдальні? – на одному подиху випалюю. І хоча питати було шалено соромно, я однаково це зробила. 

– Просто захотілося, – спокійно відповідає. – До того ж цей чмок і поцілунком назвати важко. 

Після його слів я соромлюсь ще більше і червонію, наче помідор. 

– Ти така мила, коли соромишся, – дарує мені довгий погляд Марат, коли автомобіль зупиняється на перехресті. – Тепер захотілося поцілувати тебе по-справжньому.

Після такої заяви у мене мало пар вухами не йде, а Марат голосно сміється. І як розуміти його слова? Це жарт, чи він тут з мене насміхається?

– Звідки ти знаєш Максима? – вирішую змінити тему й заодно запитати те, що важливо.

– Наші родини дружать, – усмішка миттєво злітає з обличчя Марата, і він хмуриться. – А от ми – ні. Ніколи не міг знайти з ним спільної мови. Хоча ми й були постійно в одній компанії. А ти його звідки знаєш? 

– Ну… – розповідати про те, як везла цього п'яного ідіота додому, не хочеться, тому я вирішую сказати дещо інше. – Моя подруга Ліза зустрічається з Сашком Солохою. Думаю, ти його знаєш. Мені часто доводиться перетинатися з Максом, але не більше.

– Зрозуміло, – здається Марату моя відповідь подобається. Він якраз зупиняє автомобіль біля мого під'їзду і повністю повертається у мій бік. – Приїхали! 

Коротко подякувавши, я вже збираюся виходити, але Марат в черговий раз робить дещо дуже несподіване. Він бере мою руку у свою, а тоді нахиляється і починає мене цілувати. Цього разу це точно не милий чмок, а повноцінний поцілунок. Марат не дає мені вдихнути повітря, і хоча цілується дуже професійно, трохи напружує своєю тактикою брати, що захочеться. 

– Ось такий поцілунок мені подобається більше, – підморгує оторопілій мені, а я тільки те й можу, що відчинити двері й мало не випасти на асфальт. На щастя, на ногах таки втримуюсь і, не озираючись, плетусь до під'їзду. 

Не встигаю я нормально роззутися і зібрати думки докупи, як у двері хтось дзвонить. Я дуже сподіваюся, що це не Марат. Бачити його після того, як ми поцілувалися, зовсім не хочеться. 

На щастя, це не він, а Ритка, з відром морозива у руках. 

– Ну і хто возить мою сестричку на такій шикарній машині? – прискіпливо мене розглядаючи, запитує сестра.