Розділ 4

П'ятницю я люблю за те, що це останній день навчального тижня. Але й не люблю одночасно, тому що першою парою у мене філософія у Жучки. Я вже розповідала про неї, тому тут все зрозуміло. 

Сьогодні день не задався з самого ранку. Спочатку я проспала і носилася квартирою як обпечена, а ось тепер стою у переповненій маршрутці та проклинаю все на світі. 

От би мені свою машинку, щоб зараз увімкнути кондиціонер та кайфувати. Права у мене є, водити я вмію. Проблема тільки в грошах, які я ще не заробила. Батьки мої не багаті, тому допомогти у цьому питанні не зможуть. Хоча якщо я таки надумаю купувати свій перший автомобіль, вони однозначно хоча б трохи, але підкинуть грошенят. От Ритка свій перший автомобіль купила у двадцять, а зовсім недавно пересіла на новенький Nissan яскраво-червоного кольору. І байдуже, що їй її кавалери допомогли, зате сестричка не мучиться у маршрутці з відтоптаними ногами, як я зараз. 

Щойно багатостраждальна маршрутка зі скрипом зупиняється біля універу я першою мчу на вихід. На стоянці мене вже чекає щаслива Ліза у компанії Сашка. От вона маршрутками не їздить, у неї власний водій є, за сумісництвом її хлопець. 

Ми разом заходимо в універ, і щойно Сашка звертає в інший бік, Ліза береться виносити мені мозок. Я майже не слухаю її тріщання про те, що краще одягнути завтра в клуб, як нафарбуватися і, головне, як чудово ми проведемо там час. 

Сьогодні я вперше за довгий час радію, коли бачу у дверях Жучку, а от подруга невдоволено сопить, тому що доводиться завершити свій монолог. Тільки от радію я недовго, тому що моя “улюблена” викладачка надумала провести тест, до якого ніхто не готувався. Роздала нам всім завдання, а сама залізла у глибокі надра інтернету шукати для себе чергового принца. 

Написала я так собі, але тішило те, що я, напевно, не одна така невдаха. Ліза більше не раділа і тільки похмуро дивилася перед собою. Схоже, через тест вона зовсім забула про клуб. Ну що ж, хоча б щось хороше. 

- Йдемо в їдальню? - запитує Ліза після завершення другої пари, коли ми виходимо у коридор. 

- Я краще збігаю в бібліотеку за цей час, - відповідаю. - Не хочеться нарватися на Макса. 

Ліза не радіє, що доведеться розлучатися, але, обдумавши все, таки погоджується зі мною. У бібліотеці мені треба взяти кілька книг, щоб підготувати реферат для Жучки. Сподіваюся, зараз всі студенти штурмують їдальню і в мене є можливість тихо й швидко зробити свої справи. 

Зайшовши у величезну за розмірами бібліотеку, я широко усміхаюся. Мої здогадки виявляються правильними. Тут нікого немає, навіть бібліотекарка кудись поділася. 

Та все ж таки за стійкою хтось є, тому що до мене доноситься шум, наче хтось порпається у паперах. 

- Гей, є тут хтось? - кричу і перегинаюсь через стійку. Бачу темне волосся якогось хлопця і розумію, що це може бути грабіжник. Звісно, я не подумала про те, що красти у нашої бібліотекарки, Марії Іванівни, нічого, і одразу ж кинулася на захист її… книг. - Ти хто такий?! Що тут робиш?

Мені здається, що мій голос звучить грізно, але коли за стійкою хтось починає реготати, я гублюся. А ще сміх такий знайомий… Я точно чула його раніше!

- Ти чого там регочеш? - сердито питаю. - Де Марія Іванівна? 

На кілька секунд все затихає, а тоді я розумію, чому чоловічий сміх здався мені знайомим. З-за стійки визирає сам Макс власною персоною, а тоді ще й виходить до мене, склавши руки на грудях. 

- Знаєш, ти остання людина, яку я сподівався тут зустріти, - заявляє Макс, надто прискіпливо мене розглядаючи. 

- Можу сказати те ж саме, - фиркаю і так само схрещую перед собою руки. - Не поясниш, що тут забув? 

- Звісно, ні, - хмикає зеленоокий. - Мені дуже цікаво, що ти тут робиш, коли твоя подружка точно в їдальні. 

- Я по книги прийшла! - махаю перед його носом листком зі списком літератури. 

Макс так швидко вириває клаптик паперу у мене з рук, що я навіть кліпнути не встигаю. Пробігається очима по написаному і хмуриться. Та навіть на це змушує мене впасти в ступор. 

Хлопець на кілька хвилин зникає десь поміж стелажів з моїми запасами, а коли з'являється, звалює на стійку три доволі товсті книги. 

- Не дякуй, - хмикає цей… цей… і зникає за дверима бібліотеки. 

- Нічого собі! - випалюю, розглядаючи то двері, то книги, які приніс Макс. Це були саме ті примірники, які я шукала. - Це що, хороший брат-близнюк Карієва?

Довго перебувати в ступорі не доводиться, тому що двері знову відчиняються, і цього разу приходить таки Марія Іванівна. 

- О, Міланко! - широко усміхається жінка і зупиняється за стійкою. - А що, Максик вже пішов?

Напевно, приблизно хвилину я не могла второпати, хто такий Максик, а коли до мене все ж таки дійшло, ще більше розгубилася. 

- Він вийшов перед вашим приходом, - вирішую все ж таки відповісти, а не стояти пам'ятником самій собі. 

- Ой, ти знаєш, Максик такий хороший хлопчик! - починає сюсюкати жінка.  Він допомагає мені тут часто. Складає брошури, книги. І головне, що йому це подобається!

У мене в голові ніяк не хочуть складатися в одне ціле слова бібліотекарки і той Макс, якого я знаю. Та з іншого боку, я сама бачила його тут. Це ж не глюк був, чи все-таки я починаю втрачати розум?