Розділ 2

- Мілано, а чому це ти сидиш тут? - запитує своїм грубим голосом мій персональний кошмар, або просто діставучий кавалер Матвій Гордієнко. 

Це диво з жахливим голосом і не менш жахливим обличчям чомусь подумало, що я - кохання усього його життя. Коли першого вересня я вперше переступила поріг цього університету, навіть подумати не могла, що тут може навчатися такий екземпляр. Високий, під два метри ростом, худий, як палка, з кучерявим волоссям і в безглуздих окулярах на пів обличчя. Матюша чомусь вбив собі в голову, що я його суджена, і проходу мені не дає. 

І саме зараз він стоїть наді мною з похмурим виразом обличчя (ну, мені здалося, що воно похмуре, тому що через ці ідіотські окуляри взагалі важко побачити його емоції). 

- А це що за лісовий ельф? - рже Макс, негарно ткнувши пальцем у Матюшу. - Ти звідки виліз, шпала?

- Я Матвій, кавалер цієї милої дівчини! - виставляє груди вперед цей недоумок. 

Тепер я точно готова тікати геть з їдальні. А краще - просто зараз провалитися крізь землю. Вадим широко усміхається, поглядаючи на мого кавалера, а похмурий Рома вже зовсім не похмурий. Він взагалі якось дивно похрюкує у свою чашку з кавою. 

- Милої дівчини? - хмикає Макс і перегинається до мене через стіл. - Ну, звісно, яка дівчина, такий і кавалер!

Я серйозно хотіла стриматися і проковтнути усі його слова, але не змогла цього зробити…

Помітивши, що до нашого столу повертається Ліза з Сашком, я хапаю з рук подруги свою каву і виливаю просто на Макса. І тільки коли всі голоси навколо затихають, а хлопець одним махом витирає залишки кави з обличчя, я розумію, що мені кінець. 

Вся весела компанія, не кліпаючи, спостерігає за тим, як коричнева рідина стікає обличчям зеленоокого на білосніжну футболку. Та й сам Макс, схоже, губиться від моєї витівки. 

Це мені на руку, тому, не прощаючись кидаюся на вихід з їдальні. Жити мені все-таки хочеться…

Коли весь адреналін вивітрюється з крові, я розумію, що мені кінець. Саме тому вже хвилин сорок сиджу у вбиральні, боячись висунути звідси носа. 

Лізі пишу повідомлення, де мене шукати, і тепер не можу дочекатися, коли подруга прийде мені на допомогу. Навіть не пам'ятаю, який за рахунком раз вмиваю обличчя водою з-під крана і дивлюсь на своє відображення у дзеркалі. 

Великі сіро-зелені очі злякано поглядають на мене з відображення, довге каштанове волосся зібране у кінський хвіст, ну і доволі миле обличчя з кирпатим носом. Звісно, не красуня, як Лізка, але нічого така. Звичайна, як усі. 

Коли двері у туалет відчиняються і гримають об стіну, до мене влітає зла та захекана подруга. 

- І що це було? - поставивши руки в боки, запитує сердито, закриваючи собою вихід з туалету. 

- Цей придурок Макс мене образив! - винувато потуплююсь під похмурим поглядом подруги. Ліза важко зітхає і, здається, починає заспокоюватися. 

- Лано, я, звісно, знала, що ця компанія тобі не подобається, але щоб вилити каву на нашого містера “сексі”... - і тут Лізка починає реготати, та так голосно, що я починаю хвилюватися за її психічний стан. 

Ну ви тільки погляньте! Я тут відсиджуюся, переживаю, що ж тепер буде, а вона регоче! 

- І що тепер робити? - тепер вже я похмуро поглядаю на веселощі подруги. 

- Не парся! - махає рукою Лізка, наче нічого страшного не сталося. - Сашка трохи заспокоїв Макса. Головне старайся не потрапляти йому на очі. 

- Я була б рада ніколи не зустрічати цю компанію, - фиркаю. - Ти сама потягнула мене за той столик!

Лізка тільки фиркає на мою заяву, а тоді хапає за руку і веде на вихід. 

- Взагалі-то, ти пропустила більшу частину пари, - з докором дивиться на мене подруга, підходячи до дверей аудиторії. 

- У мене сьогодні був сильний стрес! Маю право! - байдуже махаю рукою. - Тому зараз я йду в кондитерську і купую торт. Буду заїдати свої втрачені нервові клітини. 

- Чудова ідея! - погоджується Лізка. - Ввечері постараюся забігти на шматочок. 

Попрощавшись з подругою, я біжу на вихід з універу. Зустрічати придурка Макса не хочеться, тому я вирішую втекти по-тихому. На вулиці пригріває осіннє сонце і доволі тепло, як на кінець вересня. Деінде ходять студенти, але нікого з еліти не видно. 

Широко усміхнувшись, я прямую до стоянки, адже саме її треба пройти, щоб дістатися зупинки. Та встигаю зробити лише кілька кроків, як помічаю Макса і Вадима.

Хлопці стоять біля чорного позашляховика і голосно над чимось ржуть. Макс накинув на свою обляпану футболку шкіряну куртку, і в мене з'являється надія, що він таки пробачить мені цей маленький невинний вчинок. 

Та перевіряти, пробачить чи ні, я не збираюся, тому швидко ховаюся за ще одним чорним позашляховиком. Просидівши там хвилин п'ять, я зовсім засмучуюся. Схоже, ці два ідіоти нікуди не поспішають, адже продовжують ржати як коні. 

- Гм… гм… - кашляє хтось біля мого вуха, а я аж підстрибую від переляку і мало не кричу, вчасно прикривши рота рукою. 

Наді мною, схиливши голову, стоїть Рома і весело усміхається.