Глава 33: Шлях Істини

— Охрініти… — промовив про себе Едвін — ой, тобто… Гаразд, не важливо.

Раптом він почув якийсь гучний звук. Едвін одразу озирнувся на всі боки, діставши меч з піхов, думаючи, що до нього назустріч біжать вовки або будь-яка інша живність, яка напевно водилася в сусідніх лісах. Однак, крім холодних і сніжних просторів, він більше нічого не бачив. Подумавши, що йому здалося, він уже хотів повернути меч назад у піхви, як раптом — ззаду почувся гучний, сталевий голос.

— Претендент — сказав голос — ти почав випробування Білою Горою.

— А, що?! — злякавшись, різко обернувся Едвін і наставив меч на статую.

— Відповідай же, — промовила величезна статуя у вигляді короля, який тримав у руках дворучний меч, що сягав самої землі, — чи готовий ти почати сходження на Білу Гору? Однак врахуй, що якщо завагаєшся — шлях твій до гори буде навіки закритий.

— Ем... — розгубившись відповів Едвін, акуратно засунувши меч назад у піхви — так, я згоден! — впевнено вимовив він.

— У такому випадку, — громіздко промовила статуя короля, — дай відповідь на три ключові питання. Якщо засумніваєшся у відповіді хоча б на одне з них, ти будеш визнаний негідним права побачити Істину. Чи готовий ти до цих питань, претендент?

— Готовий — махнув рукою Едвін — не для того я пройшов такий великий шлях, щоб відступити. І що б не чекало мене на вершині гори — я буду йти до кінця.

— Добре, — відповіла статуя, — перед тим, як ми почнемо, врахуй, що твої відповіді мають бути щирими, відповідай не переді мною, а перед своєю совістю. Отже, почнемо, — промовила статуя.

— Задай собі перше питання, — сказала статуя, — «Чи буду я гідним правителем?»

— Так! — не сумніваючись відповів Едвін — що б там не було, я не підведу свого кровного батька і стану гідним його наступником.

— Задай собі друге питання — незворушно продовжувала статуя — «Чи готовий я пожертвувати своїм життям заради народу?»

— Безсумнівно! — вигукнув Едвін — можна сказати, я це вже роблю...

Тоді статуя поглянула на нього, немов її не зовсім влаштувала така відповідь.

— Точніше... — запнувся Едвін — так, готовий, і що б не сталося, яка б біда не чекала на моїх підданих — я готовий віддати за них своє життя.

— Перед тим, як я задам третє і ключове питання, — продовжила статуя, — добре подумай... Зазирни в свою справжню суть — чи дійсно право називатися справжнім королем і нести при цьому найбільший тягар — це те, чого ти всім серцем бажаєш?

— Так.

— І нарешті — урочисто промовила статуя — задай собі третє питання: «Чи готовий я присвятити все своє життя служінню своїй Країні і народу, і не відвернутися від них у фатальну годину? Чи готовий я, в іншому випадку — понести покарання за свої гріхи, обернувшись на порох, за порушення святої клятви?

— Так! — поклавши руку на серце, відповів Едвін.

— Добре, — відразу ж відповіла статуя, — тепер підійди до чаші, що стоїть поруч зі мною, і, взявши в руки церемоніальний стелет, пролий свою кров, щоб вона стекла вниз.

Спадкоємець Едмунда підійшов до церемоніальної чаші і, взявши в руки стелет, що лежав на невеликому столику, поруч з нею, засипаному снігом, зробив надріз на руці, проливши кров у чашу. Та почала розливатися по всій глибині чаші, і дійшовши до самого дна — кров засяяла яскравим світлом, запустивши початок випробування.

— Ти був визнаний гідним — промовила статуя — щоб пройти випробування Білої Гори і піднятися на саму її вершину. Зверни увагу, що на твоєму шляху чекають найважчі труднощі. Всупереч страху, ти повинен йти, незважаючи ні на що. Якщо ти покинеш ці місця зараз — ти підеш зі Світом, однак більше ніколи не зможеш повторити це випробування. Чи готовий ти?

— Готовий! — стиснувши кулаки, вигукнув Едвін — я пройду це випробування!

— У такому випадку — спокійно промовила статуя — твій шлях відкритий. Удачі, той, хто йде на Гору.

— Ем... Дякую... Статуя... — відповів взаємністю принц. Як тільки статуя вимовила свої останні слова, її очі відразу згасли, як і у всіх інших статуй. Едвін підійшов до свого коня і застрибнув у сідло. Змахнувши поводами, він направив свого коня вздовж стежки, подолавши яку, опинився біля підніжжя. Навряд чи він міг би дістатися до вершини гори верхи, але і залишати коня було не можна ось так, посеред мерзлої пустки, поруч з якою водяться вовки, ведмеді та інші хижаки. А тому, взявши її за вуздечку, він почав своє сходження. Поки повітря було терпиме і не доставляло сильного дискомфорту ні Едвіну, ні його коневі. Йому пощастило, що вітри, які були недавно, до моменту його приїзду вщухли. Вони рухалися вздовж схилу, до уступу якого вели серпантинові доріжки, засипані снігом, з-під якого виднілися камені. Долаючи шлях, поступово вони ставали все вище і вище, поки не натрапили на перший невеликий уступ. Опинившись на ньому, Едвін відразу ж оглянувся на наявність небезпек. Поки було досить тихо. Однак, йому в очі відразу впав кам'яний стовпчик, навколо якого була обмотана вовняна тканина. Судячи з усього, цей стовпчик виконував роль своєрідного маяка, який повинен був привести мандрівника до вершини, не збиваючи його з потрібного напрямку. Відпустивши коня, Едвін підійшов до краю уступу і поглянув на прекрасний вид, який відкривався з нього. Він бачив перед собою безкрайні снігові простори, величезні ялинові ліси, замерзлі річки і віддалені силуети бурих ведмедів, які сиділи біля однієї з річок, в якій розтанув лід через теплі випари, що йшли прямо з киплячого озера, яке знаходилося поблизу.

— До чого ж тут красиво... — сказав Едвін — сподіваюся, що моє перше в житті сходження на гору — не стане моїм останнім — нервово він посміхнувся. Ти як вважаєш, хвойка? Все буде добре? — звернувся він до свого коня.

Та, немов розуміючи його, заіржала у відповідь, з її пащі в цей момент виходила пара. — Сподіваюся... — відповів він коняці — ну добре, перепочили, і пішли. Бажано, поки не стемніло, нам потрібно знайти якусь печеру або укрите місце, щоб переночувати.