Глава 31: Коли впаде завіса

— З чого раптом я повинен вам довіряти? — насторожився хлопець, інстинктивно потягнувшись до рукояті меча, на випадок, якщо невідомий викине щось непередбачуване.

— Тому що я знаю, хто ви... — сказав голос — спадкоємець великого королівського роду... Я стільки років шукав хоча б найменше підтвердження, що хтось уцілів після тієї кривавої ворожнечі... І ось, нарешті, я вас знайшов... У вас немає підстав довіряти мені на слово, але прошу — йдіть зі мною, і обіцяю: я вам все поясню.

— Звідки... — розгубившись запитав Едвін — звідки ви все це знаєте?

— Пізніше... — відповів чоловік — спочатку йдіть зі мною.

— Гаразд, припустимо... — недовірливо відповів Едвін. Втім, його обережність пересилила цікавість, як це часто з ним бувало, і він пішов слідом за чоловіком. Зайшовши в темний провулок, разом вони дійшли до його кінця, опинившись з тильного боку якогось великого будинку. Опинившись біля чорного виходу, чоловік смикнув за ручку, і двері відчинилися. Він увійшов всередину. Відразу ж за ним Едвін. Всередині була не найприємніша обстановка. Зі стелі сипався пісок, стіни були облуплені, а підлога під ногами — злегка прогнила. До того ж, кожен крок Едвіна супроводжувався сильним скрипом, так, ніби дошки під ним ось-ось завалиться. По правій стороні кімнати знаходилося велике двомісне ліжко, по центру — великий стіл, а зліва кілька скринь, картини і стійки для одягу. На одній з них висіла сіра мантія із золотими візерунками. Сам чоловік був одягнений у одяг того ж кольору і спирався на посох. Він був старий, сивий, з довгою бородою. Прямо вилитий чарівник, про яких йому читав Ренуард, коли той був зовсім маленьким.

— Отже... — озирнувшись, сказав Едвін — припускаю, у вас були вагомі причини покликати мене в це... Е-е... — він почухав потилицю — житло...

— Так, молодий чоловіче... — сказав старий — його очі були скляними, здавалося, він погано бачив. Незважаючи на це, у нього були добре розвинені інші рефлекси, а крім того, він часто вдавався до допомоги магії — я повинен представитися... — сказав він, прокашлявшись — я Аліріон Давентар, колишній архімаг консолідації магів, а також герой цих химерних земель, якщо мене, звичайно, можна так назвати... Можливо, якщо ви читали стародавні легенди і перекази — ви чули про мене... Втім, якщо це не так — скажу коротко: я довго шукав вас і радий, що ви нарешті з'явилися... Більше того, після років пошуків, волею долі, ви опинилися прямо у мене під носом... І я невимовно цьому радий.

— Зачекайте! — роззявив рота від подиву Едвін — ви той самий маг?! Аліріон Давентар? Який наклав завісу на західні землі Уайтленда, залишивши навалу проклятого лицаря-єдинорога — Майенрога?!

— Так... Саме так... — сказав старий — як ви бачите... Пошарпаний, і вже давно не в тій формі, в якій був на розквіті своїх сил... Завіса, яку я наклав, забирає у мене сили щороку... Та що там, щодня... Просто в менших кількостях. Це дуже енерговитратне заклинання... Крім того, мій старий друг, про якого ви напевно чули, раз чули і про мене — Майенрог, часто приходить до мене у снах... Точніше зло, яке оселилося в його вмістилищі... Воно намагається зламати мою волю, розірвати на безліч шматків мій власний розум, позбавивши здорового глузду... І зізнаюся, йому це вдається з перемінним успіхом.

— Зачекайте... — здивовано відповів Едвін — виходить, ви єдине, що утримує завісу в активному стані? А що буде, якщо ви раптом...

— Зникнеш? — запитав Алліріон — нічого хорошого... Ефект заклинання значно ослабне, і це все завдяки тому, що я знайшов спосіб, який може підтримувати ефект завіси, навіть без моєї прямої участі — мережа з магічних каменів, які утворюють найпотужніше джерело магії, спрямоване прямо на утримання завіси... Втім, коли я помру, навіть їх не вистачить, щоб утримати зло в клітці надто довго... Десятки років... А після...

— Смерть усього сущого?... — здивувався принц.

— Швидше за все, Уайтленда... — сумно зітхнув Аліріон — звичайно, древнє зло спробує зробити все для того, щоб припинити існування всіх живих істот у цьому Світі, однак... Якби воно було здатне це зробити — давно б уже зробило... Скажімо так, є в нашому Світі створіння, не кажучи вже про Божества, здатні зупинити навіть таку смертоносну силу, подібну до тієї, що наділила мого старого друга... Незважаючи на це, навряд чи вони стануть втручатися в хід подій, якщо мова йтиме тільки про існування однієї єдиної Країни — Вайтленда.

— Простіше кажучи... Перш ніж зло піде — уклав Едвін — воно забере за собою все живе у Вайтленді?

— Саме так, молодий чоловіче... — з важкістю відповів Алліріон — і тоді буде знищено... А може, знову затаїться десь глибоко, як це було у випадку з віковою призмою... Це така річ...

— Я знаю, що це таке — випередив Едвін — справа в тому... Що це зло приходило до мене у снах... Разом з Майенрогом, який через стільки років не полишив спроб вирватися... Іноді йому це вдається, і тоді з ним можна поговорити...

— Це... Це абсолютно вражаюче! — вигукнув Аліріон — він... Приходив до тебе? Про що ви говорили?

Чого він хотів? Говори ж, молодий чоловіче, адже від цього може залежати доля безлічі невинних душ! — Гаразд, гаразд! — стурбовано відповів Едвін, піднявши руки — ми з моєю супутницею — Софією, тікали від інквізиторів.

Вони наклали на мене дороговказну мітку і завжди знали, де ми знаходимося… Ми добігли аж до самого кордону, прямо в село, яке знаходиться неподалік від завіси, яку ви наклали… І ось, коли ми там заснули — мені наснився кошмарний сон… Я опинився в затхлому місці, де панувала мертва тиша, навколо теж все було мертвим... Навіть саме небо було червоним... Ніби не могло оговтатися від найсильніших ран.

— Так... Це, безперечно, прокляті землі, — відповів Аліріон, — схоже, зло вважало символічним перемістити тебе саме туди... При тому, що могло вибрати будь-яке інше місце — включаючи казкову галявину, по якій скачуть кролики, а небо чисто блакитне, де світить ясне сонечко... Але, мабуть, вважало за краще, як слід тебе налякати... І я вже здогадуюся, навіщо.