Глава 17: Раптові ускладнення

— Ти як, живий? — запитав Елліан, дивлячись на ватажка вовків.

— Пошматував мене цей виродку, — відповів Родвін, — правду кажуть про слідопитів, вони знавці у фехтуванні... І дуже прискіпливі шукачі... Якби не твоя допомога, хто знає, можливо, мої довгі дні на цій землі закінчилися б прямо тут...

— Почекай з вмиранням, — відповів Еліан, — ти нам ще потрібен.

— А то! — вставив своє слово другий вовк, який тримав у руках сокиру з закривавленим лезом, — добре, що він тебе не вбив... А то як би ми, вовки, були без ватажка нашої зграї, — посміхнувся він.

— Хах, прийму за похвалу, — посміхнувся Родвін, — хлопці, якнайшвидше обшукайте вози і заберіть з них все найцінніше! Все, що знайдете, стягуйте в свої мішки! І поживіше... У нас може бути не так багато часу, перш ніж повз проїде якийсь подорожній або патруль зі стражниками... Зайві проблеми нам ні до чого.

— Так точно! — відповіли горді вовки, почувши наказ свого командира, і застрибнули в кілька возів, які почали ретельно обшукувати на наявність цінних речей. І коли ті були знайдені, змітали все в свої мішки. У цей же час Родвін, разом з Елліаном, наблизився до кількох полонених гвардійців, які стояли на колінах. До їхніх горлянок були приставлені мечі вовків, а позаду них — стояли лучники, які були готові випустити по них шквал стріл у будь-яку секунду, якщо ті хоча б поворухнуться.

— Ви в порядку, пане Родвін? — запитав Едвін, дивлячись на втомлене обличчя Родвіна і його пошарпану броню — вас сильно поранили?

— Не турбуйся про мене, хлопче, — відповів Родвін, — головне, щоб ти був цілий, і Софія... До речі, сподіваюся, ви не сильно постраждали в бою?

— А, дрібниці! — посміхнулася Софія — мене злегка подряпали в бою... Але їм дісталося набагато гірше... Правда, Едвін? — запитала вона, обернувшись у його бік.

— Ну... Правду кажучи — не погодився той — було нелегко... Ми впоралися з двома гвардійцями, які на нас напали... Але один з них поранив Софію.

— Що?! — збентежився Родвін — а ну, покажи!

— Та нічого серйозного! — відмахнулася Софія — кажу ж, легка подряпина!

Родвін наблизився до Софії, а потім оглянув свіжу рану, яку їй завдав один з гвардійців.

— Та ти що, жартуєш! — обурився він — і це подряпина? Він тебе серйозно зачепив! Пощастило ще, що не зачепив серце або легені!

Софія в цей час винувато дивилася на Родвіна і мовчала. Той у цей час обернувся в бік своєї правої руки і звернувся — Елліан!

— Так, Родвін? — запитав він.

— Коли ми прибудемо назад до Штабу, — сказав він, — простеж, щоб Софія навідалася до мадам Греннард, і та оглянула та обробила її рани!

— Без проблем, — кивнув головою він.

— Ах... — незадоволено подивилася на Едвіна Софія.

— І так! — вигукнув Родвін, пильно дивлячись в очі Софії, — надалі ти більше так у бою ризикувати не будеш... Ти мене зрозуміла?

— Так... — засмучено відповіла Софія — зрозуміла... Дякую тобі, Едвіне! — саркастично сказала вона.

— А що відразу я? — обурився він — я ж турбуюся про тебе!

— Турбуйся про себе краще, зрозумів? — невдоволено кинула Софія.

— А ну цыц! — втрутився Родвін, зупинивши молодих людей — а то більше не візьму вас з собою на велику справу! То ж мені...

Едвін і Софія замовкли, спостерігаючи за іншими.

— Якщо ми з цим розібралися — сказав Елліан — що будемо робити з полоненими?

— Давай запитаємо у них, — нахмурився Родвін, а потім підійшов до одного з гвардійців, — як же нам з вами вчинити, панове?

— Тільки не чіпайте нас, Етни заради! — вигукнув один з гвардійців, — ми всього лише робили свою роботу! Немає сенсу нас вбивати!

— Майте честь, Торрес, — вставив своє слово другий гвардієць, з незворушним поглядом. Його не лякала перспектива смерті, і він спокійно дивився їй в очі — нема чого перед цими виродками принижуватися... Якщо вони захочуть нас вбити, то зроблять це без жодних докорів сумління.

— Ми поки що ще не вирішили... — сказав Родвін — але подібні слова дають нам вагомі причини позбутися якщо не всіх полонених, то тебе точно.

— Роби, як знаєш, — спокійно відповів він, — я смерті не боюся.

— Це ми ще побачимо, — скорчив він обличчя, — втім, нам немає потреби вас вбивати... Ви всього лише жалюгідні пішаки в руках узурпатора Робберна... Нам були потрібні не ви, а вміст возів, які ви охороняли.

— Та хоч подавись, ублюдок! — емоційно вигукнув третій гвардієць, який донедавна мовчав — коли слідопити дістануться до Столиці, і Його величність, а також орден Святої Крові дізнаються про те, що ви зробили — ваші безмозкі голови полетять! Тьху, вбивці! — з огидою закінчив він.

— Харіан — спокійно звернувся до одного з вовків Родвін — здається мені, у нашого полоненого боляче розв'язався язик... Чи не міг би ти його втихомирити?

— Як пити дати, Родвін! — відповів Харіан, а потім наблизився до того самого гвардійця, який образив вовків, і замахнувшись, з усієї сили вдарив кулаком йому по обличчю. Від такого сильного удару той звалився на землю і харкнув кров'ю. Харіан одразу підняв його назад на коліна.

— Сиди тихо, — грубо сказав Харіан, — і щоб я більше не чув звуку від твоєї поганої морди... Зрозумів?

— Так... — як і раніше відчуваючи відгомони болю, відповів гвардієць.

Якийсь час все йшло спокійно і не віщувало біди. Горді вовки спустошували скрині караванів, скидаючи їхній вміст у мішки, а потім переносили їх у вантажні сумки своїх коней. Залишалося ще трохи, перш ніж вовки могли б успішно покинути ці місця і повернутися назад до Столиці. Однак раптом удалині стало чутно якийсь звук. Це був тупіт копит. І не простий кінь проїжджаючого повз мандрівника — ні, судячи зі звуку, вершників було багато. Це змусило Родвіна та Елліана насторожитися.

— Ти чуєш? — запитав Родвін, прислухаючись до звуку.

— Угу — відповів Елліан, кивнувши головою — щось мені це не подобається...