Розділ 1

Шість років потому

— Мам, може я все-таки залишуся вдома, чи в когось з друзів поживу? Будь ласочка… — вже як годину набридала Ліза мамі. Та вона була непохитна:

— Лізочко, дню, ми ж з батьком тобі все пояснювали, — Дарина, мама Лізи, навіть зупинилася збирати чемодан, щоб дивитися дівчині в лице. — Саму тебе залишати ми не хочемо, а що скажуть батьки твоїх друзів, якщо ти три місяці будеш жити в них? І при Михайла не згадуй, я не дозволю тобі самій жити з дорослим, хоч і хорошим, хлопцем.

— Добре, та що ваші друзі подумають? — ображено буркнула Лізка, а голосніше додала: — Я ж з вашими друзями навіть не знайома.

— Ось і познайомишся, люба. До того ж придивишся там до місцевих вузів, можливо щось сподобається.

— Ну, мам…

— Ти вже все зібралі? — перебила дівчину мати.

— Я тільки дві пари кросівок змогла взяти… — ще сильніше захникала. — А про одяг я взагалі мовчу…

— Це взагалі не проблема, в тебе є кредитка. Купиш собі все, що буде потрібно. І навіть кросівки.

— Мам, ти ж знаєш, що деякі з них ніде не купити. Та й що я буду робити в місті, в якому нікого не знаю.

— От й познайомишся, ти ж любиш все нове. А зараз можеш йти спати. Завтра важкий день і в тебе, і в нас з батьком. Доречі, завтра на тебе чекає подарунок.

— Який? — в Лізи загорілися очі.

— День Народження завтра, а отже й подарунок — завтра.

— Та мам…

— Надобраніч…

— Надобраніч, мам… — вже трохи звикнувши до думки, що ціле літо й початок осені вона проведе в незнайомому місті, сазала дівчина й пішла в свою кімнвту.

Кімната Лізи, скоріше нагадувала танцювальний зал змішаний з кімнатою принцеси. Вона ж в якомусь сенсі й була принцесою. Навіть прізвище відповідне — Принц. Так, трохи дивна, виділяюча її між іншими, та все одно така рідна.

Кімната була обставлена самою Лізкою. Все до дрібниці вона довго і прискіпливо обирала. Зеркало на цілу стіну, дерев'яна підлога, велико ліжко біля стіни напроти зеркала, з права від ліжка комп'ютерний стіл, зліва — велике вікно з якого відкривається чудовий краєвид на місто. В стіні з прва від ліжка дві двері: перші ведуть у ванн, де, як і в основній кімнаті все витримано в біло-срібних кольорах, другі ж двері від гардеробної. Ну, як гардеробної? Це скоріше склад взуття, точніше кедів, кросівок і між цим є декілька пар туфель, пінеток і, звичайно, пуант.

Лізу завжди заспокоював білий колір, та сьогодні він пригнічував. Вона зайшла в свою роздягальню, вийняла з таємного схову блокнот, в якому робила замальовки танців, сіла на підлогу й стала міркувати над новими постановками танців.

Десь опівночі вона зганала Дениса. Як і кожен свій день народження вона думала про нього. Як Ліза не шукала свого друга, знайти так і не змогла. Він не виконав своєї обіцянки, не те що вона… За такими думками, вона провела всю ніч.

О п'ятій ранку, Петро, батько Принц, прийшов будити доньку, яка вже робила ранкову гімнастику. З цього маленького «ритуалу» починався кожен день Лізи.

Через півв години вони вже були на залізничному вокзалі.

— Донечко, слухайся там і не роби дурниць.

— Не буду, тату, — Пообіцяла Принц-молодша. — А де… — договорити вона не встигла.

— Хей, мала, з Днем Народження! — прокричали члени танцювальної групи «Безнадійні танцюристи». В ній дівчина танцювала вже два роки.

— Народ?! — запищала Ліза від неочікуваності.

— Ти не рада нас бачити? — чинно запитав Олекса, капітан команди.

— Та звісно рада. Просто не чекала на вас тут, ми ж вчора попрощалися.

— А в нас для тебе подарунок, — помахала пакетом перед собою Тея, ще одна учасниця групи.

Всі ж інші почали співати, за відомим мотивом:

— З Днем Народження ТЕБЕ, з Днем Народження ТЕБЕ, з Днем Народження принцеса! З Днем Народження ТЕБЕ! — після чого віпхнули в руки Лізи подарунковий пакет.

— Дякую! — сказала дівчина й полізла до всіх обійматися.

— Є за що дякувати, засміявся у відповідь ще один учасник танцювальної команди.

— Все, принцеско, тобі час. Невдовзі побачимось, — після цих слів капітана, команда почала підштовхувати Принц до її вагону.

Батьки дівчини чекали її у купе. Швидко подарували їй подарок, обійняли й пішли. Дівчина ж залишилася з трьома хлопцями. Як виявилося, вони були друзями і теж танцювали. Трохи поспілкувавшись, хлопці почали жартувати з Лізи.

— І навіщо тобі дві валізи, сумка та ще й два пакети одягу?

— Одяг, в мене тільки в сумці.

— А в інших сумках що? Наркотики?

— Ну, можна й так сказати. Мої наркотики — це обув.

— Типу: шпильки, туфлі й каблуки?

— Типу: кеди, кроси, снікерси, — передразнила хлопця Принц.

— Ти що, теж в нашій банді?

— Ну, здається, так.