Глава 42. Дорога до матері

Глава 42. Дорога до матері

Київ, Україна

Після страти Зубейди та Фахріє чутки швидко розлетілися по всьому королівському двору. Родина аль‑Шаф нарешті відчула спокій: більше ніхто не загрожував їхньому щастю. Народ із вдячністю називав еміра Руслана «Руслан Мудрий» — він не лише врятував свого сина Манао й Гюзель від інтриг, а й зумів направити Акрама на істинний шлях, вирвавши його з рук Зубейди.

Руслан показав, що він справжній емір — сильний і мудрий. Він подолав власний страх і розповів Манао правду про минуле, щоб не втратити найдорожче. Його дружина Моанна була поруч, підтримуючи його в цьому рішенні.

Та попереду залишалося ще одне завдання. Гюзель і її сестри вирішили вирушити до України, щоб уперше зустрітися зі своєю біологічною матір’ю Катею. З ними поїхала шейха Вікторія та її старша донька Аделіна. Вони давно не були на рідній землі й прагнули знову побачити принцесу Аврелію, яка колись заради любові покинула палац, щоб захистити свого обранця й майбутнє.

Літак приземлився в Україні. Їх зустрів особистий водій родини, і вони вирушили машиною до місця, де чекала Катя. Гюзель сиділа поруч зі своїм коханим Манао — він хотів бути свідком цієї зворушливої зустрічі й отримати благословення від її матері на майбутнє весілля.

Дорога була сповнена хвилювання й надії. Попереду їх чекала зустріч, яка могла змінити все їхнє життя.

За вікном пропливали поля й старі хатини, вкриті снігом. Гюзель сиділа поруч із Манао, її пальці тремтіли, але він міцно тримав її руку.

— Не бійся, — прошепотів він. — Твоя мати буде рада побачити тебе.

Шейха Вікторія дивилася вперед, у її очах було і хвилювання, і рішучість. Аделіна тихо додала:

— Це буде новий початок. Для всіх нас.

Дорога була сповнена хвилювання й надії. Попереду чекала зустріч, яка могла змінити все їхнє життя.

Вони приїхали до великого особняка під Києвом, де мешкала принцеса Аврелія разом із чоловіком та чотирма дітьми. Шейха Вікторія зі своїми доньками вийшла першою, їх зустріли слуги й одразу взяли речі.

Одна зі служниць, на ім’я Далія, яка колись служила в Катарі, привітала гостей:

— Леді мої дорогі, наша господиня Аврелія вже чекає на вас. Прошу, проходьте.

Шейха Вікторія взяла за руки Гюзель та Аделіну, а позаду йшли Саліма й Амалін, які хвилювалися перед зустріччю з матір’ю. Вони знали: Катя пережила страшні страждання, а тепер служить у принцеси Аврелії.

Шейха Вікторія взяла за руки Гюзель та Аделіну, а позаду йшли Саліма й Амалін, які хвилювалися перед зустріччю з матір’ю. Вони знали: Катя пережила страшні страждання, а тепер служить у принцеси Аврелії.

Коли вони увійшли до зали, їх зустріла радісна Аврелія. Вона була такою ж красивою, кучерявою, але вже більш величною жінкою. Поруч стояли її діти та чоловік Іван. Усі вітали гостей, радіючи поверненню в Україну. На великому плакаті було написано англійською: Welcome to your native Ukraine.

Шейха Вікторія, побачивши племінницю, одразу кинулася в обійми:

— Як же я рада тебе бачити, Авреліє!

— Ласкаво просимо, тітонько, — відповіла Аврелія. — Почувайтеся тут, як удома.

Гюзель із Манао стояли поруч, знайомлячись із дітьми Аврелії. Для Манао вони були кузенами, які з цікавістю дивилися на принца. Аделіна вже знала їх, а Саліма й Амалін із хвилюванням озиралися, шукаючи матір.

Гюзель засмутилася, не побачивши Каті. Манао помітив це й звернувся до Аврелії:

— Перепрошую… а де їхня мати?

Аврелія усміхнулася:

— Вона чекає вас у кімнаті. Я хотіла, щоб ця зустріч була особливою. Катя дуже чекає на вас, дівчатка.

Серця Гюзель і її сестер забилися швидше. Їх супроводила служниця Далія, поки решта гостей залишилися за столом із тортом.

Коли двері відчинилися, перед ними постала жінка з темним волоссям, обличчям, позначеним роками й стражданням. Поруч стояв юнак — її син, брат Гюзель.

Катя не вірила власним очам.

— Ви… мої доньки? — прошепотіла вона.

Гюзель кинулася вперед:

— Ти наша мама?

— Так, це я, — відповіла Катя ніжним голосом. — А це ваш брат Амір.

Гюзель глянула на нього: смуглий, красивий, із рисами батька, але характером матері.

Усі троє сестер разом із братом кинулися в обійми матері. Сльози радості й болю змішалися. Манао стояв осторонь, спостерігаючи за цим трепетним моментом, і відчував: це справжнє відновлення родини.

Катя плакала й повторювала:

— Ви тепер зі мною… мої дівчатка… стільки років минуло…

Раптом Катя побачила Манао й завмерла: перед нею стояла точна копія еміра Руслана, чоловіка, якого вона колись любила й мріяла бути з ним, але через власні страждання не змогла залишитися поруч. Вона запросила його сісти разом із ними.

Гюзель, зібравшись із силами, зізналася:

— Я виходжу заміж за нього.

Катя подивилася на молодих і, навіть попри те, що їхні батьки не змогли бути разом, відчула радість за доньку. Амір одразу знайшов спільну мову з Манао, і між ними зав’язалася дружба.

Катя звернулася до дочок:

— Я ніколи вас не забувала, навіть тоді, коли вас відібрала Брітні.

Амалін запитала крізь сльози:

— Правда, що я народилася на кукурудзяній плантації, а ти була рабинею й наложницею?

Катя схилила голову, і сльози покотилися по її щоках. Манао хотів зупинити її:

— Може, вам не варто розповідати правду?

Але Катя підняла руки й сказала:

— Я мушу. Це правда.

Вона почала свою сповідь:

— Я народила тебе, Амалін, від жорстокого шейха аль‑Масрі. Коли дізналася, що ношу дитину, втекла, але мене спіймали люди вашої прийомної матері Бритні. Вона хотіла викрасти тебе. Якби не шейха Вікторія з військом аль‑Мура, я б не була з тобою ще п’ять місяців. Потім я втратила чоловіка, дорогого мені чоловіка, і звинуватила в цьому родину аль‑Шаф. Я жалкувала, що не обрала Руслана, бо тоді мала б владу… але моя психіка була зруйнована.