Глава 40. Загроза для Каріма

Глава 40. Загроза для Каріма

Щаслива Мейрі Хафіза повернулася у свій арабський світ разом із коханим Акрамом, живим і здоровим. Вона нарешті відчула спокій, але раптом отримала тривожне повідомлення: Зубейда знає про її сина Каріма.

У рядках SMS було приховане попередження: якщо Мейрі продовжить бути з Акрамом, життя Каріма буде зруйноване. Серце Мейрі стислося від страху — вона зрозуміла, що мусить діяти негайно.

Вона покликала служанку й наказала:

— Швидко приведи Каріма!

Мейрі вирішила вивести сина з цього місця, перш ніж Зубейда зможе завдати йому шкоди. В її очах палала рішучість: вона готова пожертвувати власним спокоєм, аби врятувати дитину.

Принц Карим, мужній юнак із рудим волоссям, але з гарячим арабським темпераментом, дивився на матір із нерозумінням.  

— Мамо, що сталося? Ти ж повернулася… чому?  

Мейрі наказала служанкам залишити їх наодинці. Коли двері зачинилися, вона глянула на сина з тривогою:  

— З твоїм батьком усе добре. Він живий.  

Карим схопився й вигукнув:  

— Слава Аллаху!  

Але Мейрі продовжила, її голос став суворим:  

— Є загроза. Якщо я не піду з дороги твого батька, Зубейда вб’є тебе.  

Карим згадав її давні розповіді й нахмурився:  

— Та стара Зубейда… вона хотіла розлучити вас, бо ти була занадто доброю для батька.  

Мейрі сумно усміхнулася:  

— Так, але тепер вона хоче знищити тебе. Вона написала мені: якщо я не відмовлюся від Акрама, вона завдасть удару тобі.  

Карим стиснув кулаки:  

— Тоді прикажи стратити її!  

— Це не так просто, — відповіла Мейрі. — Вона вже багато разів плела інтриги. Вона хотіла, щоб твоїм батьком став емір, але доля обрала твого дядька Руслана.  

— Що ж робити тоді, мамо? — запитав Карим.  

У цей момент біля дверей стояла принцеса Емілія. Вона почула голос коханого й не втрималася, щоб не підслухати. Її очі наповнилися сльозами.  

Мейрі сказала рішуче:  

— Синку, ти мусиш поїхати. Будь хоробрим і не розкривай, хто ти насправді. Почни все з початку. Ти мені дорогий.  

Карим відповів грізно:  

— Ні, мамо. Я не залишу Емілію!  

Емілія, почувши це, зі сльозами втекла.  

Мейрі продовжила:  

— Я придумаю, як вона приїде до тебе. Ви почнете нове життя. Але ти мусиш змінити ім’я. Відтепер ти — Адам. Та ніколи не забувай, що ти принц Катара, спадкоємець династії аль‑Шаф. Твій дід Фарух був сміливим, твій батько — справедливим, і він шанував еміра Руслана, який врятував його з полону.  

Карим обійняв матір:  

— Я не забуду, хто я, навіть якщо я рудий, як ти.  

Мейрі засміялася крізь сльози, люблячи його жарти. Вона віддала йому кільце, яке колись подарував її батько.  

— Нехай Емілія носить його, якщо буде з тобою.  

Гюзель із Манао проводили час у саду, а тим часом принцеса Емілія лежала у своїй кімнаті, плачучи — її коханий Карим мав виїхати.

До кімнати увійшла мати, шейха Вікторія. Вона усміхнулася й лагідно сказала:

— Доню, ти ж не виходила. Все добре?

Емілія швидко витерла сльози, не бажаючи показувати слабкість, як було прийнято в їхній родині. Вона лише тихо промовила, що болить голова й не зможе приєднатися до сімейного зібрання. Вікторія вирішила поки залишити її, але відчула тривогу й подумала, що треба поговорити з чоловіком Дем’яном.

Дем’ян дуже любив свою доньку. Він увійшов до кімнати й побачив Емілію зі сльозами. З тривогою він схопив її за руки й став на коліна:

— Доню, хто тебе образив? Ми покараємо винних, якщо треба.

Емілія глянула на батька й відповіла:

— Батько, все нормально.

Але Дем’ян наполягав:

— Скажи мені правду. Я твій батько, який любить тебе.

Емілія не витримала й розридалася, обійняла його й зізналася:

— Я підслухала розмову… Карим їде.

У цей момент Вікторія кинулася обійняти доньку й пообіцяла:

— Я поговорю з Мейрі. Ми дізнаємося причину й, можливо, зупинимо його від від’їзду.

Емілія поцілувала матір і подякувала їй. Батько теж підтримав доньку, показавши, що вона улюблена й захищена.

Вікторія наказала служанкам принести Емілії її улюблений десерт, щоб трохи розрадити. А сама вирушила до Мейрі — на важливу розмову, яка могла змінити долю їхніх дітей.

У просторій залі палацу зустрілися дві жінки — шейха Вікторія й Мейрі Хафіза. Атмосфера була напружена, але водночас сповнена глибокої жіночої сили.

Вікторія почала першою, її голос був спокійним, але рішучим: — Мейрі, я бачу, що моя донька Емілія страждає. Вона любить Карима. І якщо він поїде, вона не витримає розлуки.

Мейрі глянула на Вікторію з сумом і ніжністю:

— Я знаю, Вікторіє. Карим — мій син, і я мушу його захистити. Зубейда загрожує йому, і я хотіла вивести його подалі від небезпеки. Але тепер я бачу: він не може без Емілії.

Вікторія підійшла ближче, поклала руку на плече Мейрі:

— Наші діти вже зробили свій вибір серцем. Ми, матері, можемо лише підтримати їх.

Мейрі зітхнула й промовила:

— Тоді нехай Емілія поїде з Каримом. Вона стане його силою, його захистом. Я не можу розлучити їх.

Очі Вікторії засвітилися теплом.

— Це буде їхня нова дорога. Ми подбаємо, щоб вони були в безпеці.

Дві матері обійнялися, відчуваючи, що саме зараз вони вирішили долю своїх дітей. І в цій єдності народжувалася нова надія — любов Карима й Емілії стане тим світлом, яке переможе темряву інтриг.

У вечірній тиші палацу Вікторія й Дем’ян залишилися наодинці. Вони знали: незабаром їхні діти вирушать у дорогу, і це рішення змінить усе.

Дем’ян ходив по кімнаті, стискаючи кулаки.

— Я не хочу відпускати Емілію, — сказав він із болем. — Вона моя улюблена донька. Як я зможу жити без неї?

Вікторія підійшла до чоловіка, обійняла його й ніжно поцілувала.