Глава 36. Золота пастка

Глава 36. Золота пастка

Біля палацу Наджм ас-Саада (Палац Зірки Щастя)

Усе йшло за планом інтриганки Зубейди. Фахріє привела до палацу аль‑Шаф юну й прекрасну Гюзель у шитому золотом платті. Вона мала увійти до гарему й стати наложницею. Гюзель погодилася, бо вже знала, що робити: її завданням було спокусити одного з принців чи шейхів, аби пробратися до покоїв еміра Руслана й підсипати йому отруту в їжу. Інакше Зубейда не допомогла б їй дізнатися правду про походження матері. Та й сама Зубейда не збиралася відкривати істину — вона лише використовувала Гюзель, як колись її матір Катю, бажаючи, щоб дівчина пережила ті самі муки.

Фахріє міцно тримала Гюзель за руку, ведучи її крізь палац. Уся королівська родина аль‑Шаф знала Фахріє, адже емір довіряв їй у юридичних справах. Але тепер, коли вона стала союзницею Зубейди, її кроки були спрямовані проти нього.

До зали на носилках внесли Хафізу — величну господиню гарему. Її руді коси сяяли, а східне смарагдове вбрання підкреслювало владу й красу. В оточенні слуг вона підійшла до Фахріє й уважно придивилася до юної Гюзель, яка навіть не пам’ятала свого минулого.

Гюзель сміливо зустріла її погляд, і це сподобалося Хафізі. Вона знала про її походження й усміхнулася.

— Дякую тобі, люба, — сказала Хафіза до Фахріє. — Це буде радістю для мого принца Селіма. Пора йому одружитися.

Фахріє низько вклонилася й, стискаючи Гюзель за зап’ястя, прошепотіла їй на вухо:

— Виконай — і отримаєш усі відповіді. Не підведи.

Після цього вона пішла, а Хафіза лагідно звернулася до дівчини:

— Як тебе звати?

— Мене звуть Гюзель, — тихо відповіла та.

Хафіза усміхнулася й провела її до покоїв, де жили інші наложниці. Вона наказала слугам приготувати для нової красуні ванну з пелюстками троянд й маслами та зробити масаж. Спостерігаючи за Гюзель, Хафіза відчувала: у ній є щось особливе. Вона навіть подумала, що ця дівчина могла б стати першою фавориткою її сина Селіма й невдовзі його дружиною — такою була й воля її чоловіка Акрама.

Та Фахріє вже подбала про те, щоб кожен крок Гюзель був під контролем. Вона наділа на дівчину приховану прослушку, аби стежити за її діями. І поки все йшло за планом…

Перед тим як прекрасна Гюзель мала увійти до покоїв Селіма, Хафіза з важким серцем вирішила поговорити з сином. Вони сиділи разом, пили каву. Селім розповідав про навчання, про плани з Манао піти на футбольний матч. Його голос був легким, сповненим юнацької радості.

Та Хафіза, дивлячись на нього, відчувала, що мусить відкрити правду. Вона почала здалеку:

— У тебе є дядько Оскар. Він живе в Шотландії. Він приїхав за мною, щоб запросити мене погостити там… можливо, залишитися назавжди.

Селім здивовано глянув на матір:

— Навіщо тобі, мамо, їхати? Хтось тебе образив? Чи емір Руслан докорив тобі?

— Ні, синку, він нічого не зробив… — відповіла Хафіза й, зібравшись із силами, додала: — До речі, про твого батька…

Селім насторожився, його голос затремтів:

— Що з батьком, мамо? Скажи!

Хафіза не стримала сліз. Вона дивилася на свого дорогого сина й прошепотіла:

— Твого батька… вбили на війні.

Селім підскочив, очі його налилися болем:

— Що? Не може бути! Він не міг! Не міг!

Юнак почав ламати все навколо, розриваючи серце від втрати. Хафіза обійняла його, притиснула до себе й говорила крізь сльози:

— Ти повинен жити далі, мій син.

— Не їдь, мамо! Ми впораємося разом, я обіцяю! — вигукнув Селим.

Але Хафіза тихо відповіла:

— Дорогий, мені більше немає сенсу залишатися тут. Я все життя жила в чужій країні заради твого батька. Тепер у мене є шанс почати спочатку… Емір Руслан дав своє благословення, я вже попрощалася з усіма.

Селим стиснув кулак:

— Тоді я поговорю з ним!

— Синку, пообіцяй, що ти будеш триматися й рухатися вперед. У мене є для тебе дещо… Є дівчина, яка тобі сподобається. Якщо вона стане тобі до серця — одружися з нею. Твій батько цього хотів. Не сумуй, тримайся заради брата й сестер. Ви всі мені дорогі. Але мою біль я мушу залишити там, у себе на батьківщині.

Селім дивився на матір, а вона гладила його щоки. Вони обнялися міцно, і він прийняв її рішення: хай вона їде до Шотландії. Бо без Селіма їй не було сенсу рухатися далі. 

Селім, обійнявши матір, раптом сказав:

— Мамо, я хочу познайомитися з дядьком Оскаром. Якщо він твій брат, то й мій родич. Я повинен прийняти його як сім’ю.

Але Хафіза категорично відмовилася. Її голос став твердим, майже холодним:

— Ні, Селиме. Ти — арабський принц. Твоя кров і твоя доля належать роду аль‑Шаф. А твій дядько живе в Шотландії — країні бідній, з ослабленою економікою. Це не твій шлях.

Селим стиснув кулаки, відчуваючи внутрішній конфлікт. Він хотів прийняти Оскара як родича, але слова матері звучали як вирок. Хафіза дивилася на нього з болем і водночас рішучістю: вона не дозволить, щоб її син відвернувся від своєї спадщини.

Селим, хвилюючись перед першою зустріччю з дівчиною, яку вибрала для нього мати, вирішив прибратися в кімнаті, одягнув сучасну білу сорочку й розчесався. Його підборіддя стало мужнім, і він відчув себе справжнім чоловіком, готовим розділити любов і почати нове життя.

Служанки ввели Гюзель. На ній була прозора золота вуаль і східне плаття, прикрашене смарагдовими каменями — саме таке підібрала Хафіза. Селим усміхнувся, побачивши цю зоряну красу, підійшов і підняв вуаль. Перед ним відкрилася юна Гюзель.

— Ти прекрасна… можеш сісти, якщо хочеш, — сказав він.

Гюзель, трохи хвилюючись, присіла. Селім ніжно взяв її руки й поцілував:

— Тобі дуже личить цей наряд.

— Дякую вам, Ваша Величність, — відповіла вона з легкою усмішкою.

— Називай мене просто Селім. А як тебе звати, красуне?

— Гюзель, — тихо промовила вона.