Глава 35. Вілла на острові

Глава 35. Вілла на острові

Вілла шейха Савви, Доха, Катар

Тим часом, на густому острові стояла розкішна вілла, де жив шейх Савва зі своєю родиною. Колись він був у змові з Бесмою проти принца Акрама, і тепер повільно готував помсту. Але він не знав, що його брати вже давно відвернулися від нього після його гріхів.

Савва сидів у своїх покоях і думав про сім’ю, про те, як ростуть його діти — троє синів і троє дочок. Серед них була й Гюзель, про яку він навіть не здогадувався, що її викрали.

У дитячій кімнаті панував хаос. Молоді хлопці Ідріс і Зайян билися подушками, не поділивши планшет. Молодший брат стріляв із іграшки й намагався приєднатися до гри. Слуги кинулися їх рознімати, але марно.

Коли покликали шейха Савву, він увійшов і жорстко розняв дітей. Його голос гримів:

— Ви поводитеся як дурні! Ви ж принци! Як ви можете так себе вести? Швидко розходьтеся по кімнатах! Скоро ми з матір’ю вирушаємо, тож поводьтеся гідно.

Брітні, його дружина, лише зітхнула. Вона вже звикла до того, як її чоловік приборкує дітей, і хоч була невдоволена їхньою поведінкою, все ж відчувала полегшення, що він узяв ситуацію під контроль.

Перед від’їздом Брітні покликала своїх дочок Амалін і Саліму. Вона обійняла їх і тихо промовила:

— Будьте слухняними, слухайтеся братів, поводьтеся гідно.

Дівчата схилилися перед матір’ю, поцілували їй руку й торкнулися чолом, як знак пошани й любові. Бритні дивилася на них із сумом і водночас гордістю.

— І ще, — додала вона, — телефонуйте Гюзель. Дізнавайтеся, як у неї справи в Кембриджі, й повідомляйте мені.

Амалін і Саліму кивнули, обіцяючи виконати материнське прохання. Їхні очі світилися довірою й ніжністю. БрІтні відчувала: навіть у розлуці вона залишиться поруч із ними через їхню відданість і любов.

Шейх Савва зібрав своїх синів у просторій залі вілли. Його голос був строгим, але водночас сповненим батьківської сили:

— Ви — принци. Ви повинні поводитися гідно, поважати один одного й берегти честь нашої родини. Не смійте сваритися через дрібниці. Ваше слово й ваша поведінка — це обличчя нашого дому.

Хлопці схилили голови, слухаючи кожне слово. Бритні, їхня мати, зітхнула з полегшенням: їй було приємно бачити, як чоловік приборкує синів і нагадує їм про їхнє призначення.

У цей момент під’їхала машина — родина готувалася вирушити до Оману за запрошенням. Савва ще раз звернувся до синів:

— Обіцяйте мені, що не будете сваритися й принижувати свою сестру. Вона заслуговує на вашу підтримку.

Сини приклонилися перед батьком, поцілували його руки й торкнулися чолом, як знак пошани. Савва дивився на них із задоволеним обличчям, відчуваючи гордість за свою владу над ними.

Коли вони вийшли, хлопці залишилися разом і спостерігали, як їхні сестри грали в саду. Але в їхніх очах була тінь сумніву: вони знали, що ці дівчата не рідні їм сестри. Їхні батьки приховували якусь таємницю, і ця таємниця ставала дедалі важчою для юних принців.

Родина Савви вирушала в дорогу. Біля вілли вже чекала чорна машина з тонованими вікнами, слуги поспіхом вантажили валізи, а діти метушилися, намагаючись не відстати від батьків. Савва, суворий і зосереджений, наказував усім триматися гідно, адже їх чекало запрошення до Оману, де він мав показати себе як шейх, що зберігає честь і силу роду.

Брітні, сидячи поруч із чоловіком, дивилася у вікно. Її думки були далеко від цієї подорожі. Вона згадувала Гюзель — доньку, яка мала бути в Кембриджі. «Чи все добре з нею? Чому вона так рідко дзвонить? Чому серце стискається від тривоги?» — думала мати.

Дорога пролягала крізь пустелю, сонце пекло, а діти тихо перемовлялися між собою. Сини намагалися поводитися гідно, пам’ятаючи батькові слова, а доньки сиділи мовчки, схиливши голови. Савва був задоволений їхньою поведінкою, але Бритні не могла позбутися відчуття, що щось приховується від неї.

Її серце боліло: вона відчувала, що Гюзель не там, де мала бути. І ця тривога не відпускала її навіть тоді, коли машина мчала дорогою до Оману, а навколо розстелялися золоті піски й далекі гори.

Сини шейха Савви й Брітні сиділи у своїх кімнатах, граючи в приставку. Хоч вони й були принцами, які могли б стати спадкоємцями Катару, доля їхнього батька вирішилася інакше — він був вигнаний і не спілкувався з родиною. Принци були трохи нахабними, але водночас добрими.

У розпал гри до кімнати несподівано зайшов Манао. Він проскочив повз слуг, тихо кашлянув, і хлопці одразу обернулися, перервавши гру. Їхні очі спалахнули недовірою.

— Ти хто? — суворо запитав принц Ідріс. — Ти чого ввалився у нашу віллу? Ти знаєш, хто наші батьки? Ми — аль‑Шаф!

Манао стояв мужньо й відповів твердо:

— Я теж аль‑Шаф.

Брати переглянулися, не вірячи, що якийсь незнайомий хлопець може називати себе їхнім родичем.

— Чого ти від нас хочеш? — різко кинув Ідрис. — Ми тебе не знаємо, ніколи не зустрічалися.

— Я знаю, — відповів Манао. — Але я знайомий із вашою сестрою Гюзель.

Ідрис, розлючений, схопив його за сорочку:

— Ти що, зустрічаєшся з нашою сестрою? Ти її використав?!

Манао вирвався з його рук і вигукнув:

— Я її кохаю! Між нами справжні почуття. Ми навчаємося разом, і сьогодні мали вперше зустрітися. Але я не можу до неї додзвонитися, вона не прийшла. Я думав, вона у вас. Ви не знаєте, де вона?

Ідрис скривив обличчя й відрубав:

— Це не твоє діло!

Та втрутився Зайян, який бачив, що Манао не бреше. Його голос був м’яким:

— Зачекай, Ідрис. Думаю, він правду каже. Але тобі, Манао, слід поговорити з нашими сестрами. Вони напевно знають більше. Ми самі ще не спілкувалися з Гюзель, нам теж цікаво.

— Ти що, повірив йому? — розлютився Ідрис.

Зайян штовхнув брата й відповів:

— А тобі не все одно на нашу сестру? Хай він дізнається більше, вони ж разом навчаються. Давай дамо йому шанс, навіть якщо ми не впевнені, хто він.