Глава 34. Тіні над кордоном

Глава 34. Тіні над кордоном

Al Batha на кордоні Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів

Наступного дня настав вирішальний момент для королівської родини аль‑Шаф. Емір Руслан разом із військами та братами вирушав на війну. Їх супроводжували жінки, які залишалися в таборах, щоб підтримувати воїнів морально й фізично — перев’язувати рани, готувати їжу, молитися за їхню перемогу. Діти ж залишилися у палаці під наглядом еміра Ібрагіма, який відповідав за своїх онуків і малих дітей.

Караван дістався до Al Batha — місця на кордоні Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів. Там розбили табори: шатри з прапорами Катару, окремо для емірів і шейхів, окремо для жінок і служниць. Усе було облаштовано — килими, столи, подушки, навіть мультиварки й грилі, щоб створити умови для довгого перебування.

Перед виїздом емір Руслан у своєму темному арабському костюмі й арафатці зустрівся з королем Саудівської Аравії. Він був схвильований: король, молодший за Руслана, прагнув миру з Дубаєм. Але надійшла тривожна звістка.

Коли Руслан разом із жінками й сестрами сидів на подушках біля табору, він розгорнув записку. У ній було сказано від короля Халіда аль‑Мактум: «Будемо воювати до останнього, винищити саудитів».

Руслан стиснув записку й подивився на своїх близьких: сестру Вікторію, дружину Моанну, Хафізу, яка була поруч із чоловіком Акрамом, та братів‑шейхів Тимофія, Алі, Діму, Саїда й Хазара. Всі розуміли: Акраму загрожує небезпека, дубайці можуть схопити його й катувати, коли почнеться битва.

Вікторія хвилювалася за братів — вона вже бачила, як вони йшли на війну, і тепер навіть її чоловік Дем’ян став частиною родини й теж вирушав разом із ними. Моанна також була схвильована.

Руслан подивився на них і твердо сказав:

— Ми повернемося живими. Ми повинні вистояти за своїх братів.

Уночі Руслан зайшов до своєї дружини Моанни. Вони спали разом і тихо розмовляли. Вона заспокоювала його словами, що все обійдеться, і з їхнім сином Манао теж буде добре — він навіть не здогадається, що батько на війні, щоб не хвилюватися. Їхня фізична близькість принесла обом радість, і вони заснули, хоча радники були вражені тим, що сам емір обговорював політичні справи з дружиною.

Акрам теж провів ніч із Хафізою. Він був стурбований, але їхня близькість дарувала йому сили. А Вікторія, стискаючи руки Дем’яна, молилася, щоб він беріг себе заради дітей і заради неї. В їхніх думках оживала пам’ять про першу шлюбну ніч у Греції, коли їхні серця були сповнені пристрасті.

Настав день битви. Хафіза розбудила свого коханого Акрама й сказала:

— Пора вставати.

Акрам швидко підвівся, вмився, поголився. Він не відводив погляду від Хафізи — вона й досі була такою ж красивою, як у юності. Вона дивилася вдаль, а він обійняв її ззаду. Хафіза думала про катарських воїнів, про їхню долю й свою власну. «А раптом він не повернеться? Я молитимуся, щоб він вижив…»

Акрам поцілував її у волосся й прошепотів:

— Направляй нашого Селіма, як тільки зможеш, моя дорога.

Мейрі вибігла на таємний балкон, з якого було видно головні ворота. За нею поспішала Вікторія у своїй шовковій нічній сорочці. Вона лише ніжно проводжала своїх чоловіків і пішла за подругою, щоб підтримати її.

Акрам разом із Русланом і іншими шейхами вирушили в похід. Вони не озиралися — це вважалося поганою прикметою. Вони вірили, що повернуться до своїх сімей.

Хафіза стояла поруч із Вікторією, яка стискала її руку й сказала твердо:

— Вони повернуться. Ми — аль‑Шаф. Ми сила. Ми багато пережили разом і вистоїмо.

Хафізі було приємно чути ці слова від подруги. Вони обійнялися й молилися за своїх чоловіків‑воїнів.

Бої тривали жорстко й безжально. Пісок пустелі змішувався з кров’ю, крики воїнів глушили навіть гуркіт зброї. Катарські шейхи билися відчайдушно, кожен удар був заради честі роду аль‑Шаф.

Акрам стояв у самому центрі бою. Його меч розсікав ворогів, він бився до останнього подиху. Але дубайці, відчувши його силу, накинулися гуртом. Один удар пробив його захист — Акрам похитнувся, ще намагався піднятися, та другий удар звалив його на землю. Він упав без свідомості.

Дубайці схопили його, потягли вглиб своїх рядів. Його тіло було безсиле, а очі заплющені.

Руслан, помітивши, що брата немає поруч, кинувся шукати його серед хаосу. Він кричав, розриваючи горло:

— Акрам! Де ти?!

Але відповіді не було. Лише ворожі крики й гуркіт битви. Руслан відчув, як ненависть до самого себе стискає його серце. Він зупинився, стиснув кулаки й закричав:

— Я втратив свого найкращого брата!

Його душа розривалася від болю. Він думав лише про одне: «Що скаже Мейрі, коли дізнається? Як я зможу поглянути їй у вічі?»

Руслан відчував, що ця втрата стане для нього найважчим випробуванням. І в глибині серця він поклявся: він поверне Акрама, навіть якщо доведеться пройти крізь полон і смерть.

Після бою емір Руслан наказав привести полонених і допитати їх — він хотів дізнатися, де знаходиться принц Акрам. Перед ним поставили кількох ворожих воїнів. Поруч стояли його брати Діма, Алі та Саїд. Вони знали, що ці полонені скажуть неправду, адже їх уже підкупили, щоб приховати істину.

Один із полонених, схиливши голову, промовив:

— Акрам загинув…

Руслан стиснув руки так, що кістки затріщали. Його обличчя налилося гнівом. Він перевернув стіл, що стояв перед ним, і закричав, звинувачуючи себе:

— Я втратив Акрама! Мого найкращого радника й брата!

Його серце розривалося від болю. Він бачив перед собою образ Мейрі й думав: «Що я скажу їй, коли вона дізнається? Як я поясню, що не зміг врятувати її чоловіка?»

Брати дивилися на нього й розуміли: для них ця звістка була вигідною. Адже саме Акрам був тим, хто міг претендувати на трон. Тепер же вони обіймали Руслана й удавано співчували: