Глава 33. Викрадення Гюзель

Глава 33. Викрадення Гюзель

Доха, Катар

Зубейда сиділа в жахливій тюрмі, заснула й гучно хропіла, чекаючи на визволення. У її думках зріла лише одна ідея — помста королівській родині аль‑Шаф. Навіть її улюблений Анвар відмовився допомогти, і тепер це було на його совісті.

Раптом клацнув ключ, і двері відчинилися. Увійшла велична постать у синьому костюмі — старша дочка Зубейди, незаміжня Фахріє. Вона була не лише принцесою‑шейхою, а й адвокаткою, улюбленицею Анвара, свого батька. Колись вона благала його звільнити матір, але Анвар не прислухався через гріхи Зубейди. Тепер Фахріє вирішила діяти інакше: допомогти матері здійснити помсту еміру Руслану та його сім’ї, особливо Манао.

Фахріє підійшла до ліжка й різко струснула матір. Зубейда прокинулася, сіла рівно й холодно промовила:

— Дочка… я знала, що ти моя кров.

Фахріє нахмурилася:

— Мамо, не варто було висувати Акрама на трон. Аль‑Шафи хитрі, ми повинні діяти інакше.

Зубейда усміхнулася холодно:

— Ти права. Я вже розробила план. Пам’ятаю, як Катя хотіла служити мені, щоб допомогти з помстою. Вона шантажувала Руслана його розбитим коханням, але зрештою відмовилася. Тепер я хочу зламати її морально. У неї є дочки, які виросли серед аль‑Шафів, але залишилися вигнаними. Я використаю одну з них. Вона стане моїм знаряддям: спокусить одного з шейхів, дізнається всі таємниці й уб’є еміра Руслана. Ось чим закінчиться моя помста.

Фахріє здригнулася від жаху, але водночас розуміла силу матері.

— А що з Акрамом? — запитала вона.

Зубейда відповіла холодно:

— Ми його захистимо, навіть якщо він відвернувся від мене. Я мала дозволити йому одружитися з Мейрі, але хотіла, щоб вона лише народила йому сина, а потім він узяв іншу дружину. Як належить мусульманину. У його батька було кілька жінок, а дід Анвар мав безліч наложниць, включно зі мною.

Фахріє перебила поспішно:

— Добре, мамо. Тоді треба знайти одну з прийомних дочок шейха Савви.

Зубейда згадала фотографії в Instagram одну із прекарсних дочок шейха Савви, де вона мило посміхається, і з лукавою усмішкою промовила:

— Я знаю, кого взяти. Готуйся до викрадення. Ми вирушаємо в Англію, мою улюблену країну.

Фахріє ухмильнулася так само, як її мати, й зрозуміла: час для помсти настав.

Кембридж, Англія

У нічному саду прекрасна Гюзель не могла заснути. Вона взяла плед, а її темне волосся розвівав вітер. Дівчина сумувала за сестрою, за батьками… В глибині душі вона відчувала, що ніби не є їхньою рідною дочкою. Вона була більш лагідною, але водночас мала бойовий характер і ніколи не показувала слабкості, навіть якщо хтось її ображав.

Їй було боляче, що вона не знала своєї справжньої матері — Каті. Вона відчувала, що схожа на неї. Але минулі інтриги зруйнували їхню долю: Бритні відібрала Гюзель у Каті, боячись, що та зруйнує сім’ю аль‑Шаф через образу на еміра Руслана, якого колись любила, але відштовхнула. Катя згодом сама злилася на себе, зіпсувавши життя й втративши дочок.

Гюзель дивилася на зоряне небо, коли раптом хтось закрив їй очі теплими чоловічими руками. Вона не злякалася — це був Манао. Він шукав її, щоб зізнатися у своїх почуттях. Гюзель усміхнулася, знаючи, що саме він завжди її захищав і оберігав, навіть попри те, що їхні батьки стали ворогами.

Манао ніжно провів рукою по її волоссю й сказав:

— Не варто тобі гуляти самій. Я хвилююся за тебе. Ще в дитинстві я поклявся любити тебе.

Гюзель, дивлячись на нього з ніжністю, трохи зніяковіла й відповіла:

— Я пам’ятаю того сміливого, красивого й ніжного хлопчика… Це ти, Манао. Я думала про тебе весь цей час.

— І я про тебе, Гюзель, — прошепотів він. — Шкода, що наші батьки стали ворогами. Але я знаю одне: ти не моя двоюрідна сестра. Я відчуваю, що ти інша.

Гюзель полегшено зітхнула й сказала:

— Ти правий. Я хочу дізнатися, хто я насправді. Допоможеш мені?

Манао усміхнувся й ніжно відповів:

— Звичайно, моя принцеса, моя зірка.

Він почав цілувати її губи, а вона обійняла його, притиснувшись до плеча. Пізніше вони домовилися про зустріч наступного дня… але доля вже готувала для Гюзель інший шлях, який міг їх розлучити.

Манао й Гюзель відчули, що їхні стосунки починають новий етап. Вони домовилися про перше справжнє побачення — зустрітися біля берега, так само, як колись його батько гуляв із матір’ю. Манао хотів повторити цей символічний момент і запросив Гюзель.

Вона одягла свій прекрасний біло‑синій наряд — довгу сукню, прикрашену золотим сережками, подарованими матір’ю Бритні, і заколки у волоссі. Стоячи на березі, Гюзель чекала свого коханого, готуючись сказати йому, що любить його й хоче майбутнє поруч із ним.

Але її думки раптово обірвалися. Хтось підійшов ззаду й змусив її вдихнути запах, від якого вона втратила свідомість. Гюзель таємно викрали й перевезли до вілли Зубейди.

Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха

Вона прокинулася слабкою, блідою, вже переодягненою у просту сукню, як у селянських дівчат. Голова боліла — це був наслідок транквілізатора, який ввела їй Фахріє, щоб стерти пам’ять про того, кого вона любила.

Гюзель дивилася у дзеркало й не впізнавала себе. Вона не знала, хто вона тепер. І саме в цей момент у кімнату увійшла Зубейда — у східному, багатому вбранні. Її погляд був холодним і переможним. Вона дивилася на Гюзель не як на людину, а як на своє майбутнє знаряддя помсти.

Гюзель дивилася на цю жінку й стояла нерухомо. Вона не кричала, не тікала — лише чекала, що та скаже. Зубейда, холодно усміхаючись, розглядала струнку й красиву дівчину з темним довгим волоссям, так схожу на Катю, яка колись зрадила.

— Ти прекрасна, дівчино, — промовила Зубейда.

Гюзель спокійно запитала:

— Хто ви?

— Мене звати Зубейда, я наложниця колишнього еміра Анвара… А ти моя служниця, яка прийшла за відповідями, — збрехала вона.