Глава 32. Падіння Зубейди

Глава 32. Падіння Зубейди

Колишня королева Катару Олена майже не змінилася з юності. Її життя було сповнене слави, процвітання й любові народу. Вона подарувала країні дітей, внуків і правнуків, багато років захищала їх і здобула глибоку повагу громадян. Лише легкі зморшки нагадували про прожиті роки. Та навіть тепер вона була готова ще раз стати на захист майбутнього — свого улюбленого онука Манао.

У руках Олени був компромат на стару наложницю Зубейду. Сидячи у своїх покоях, вона покликала служницю Аміру:

— Аміро, зателефонуй Зубейді. Нехай прийде.

Амира схилилася в поклоні:

— Як скажете, Ваша Величність, — і вийшла.

Невдовзі до покоїв увійшла постаріла Зубейда. Її обличчя майже не змінилося, лише під очима з’явилися зморшки. Вона схилилася перед колишньою королевою. Олена запросила її сісти за стіл із гарячим англійським чаєм та східними солодощами.

Зубейда була зворушена й упевнена, що ніхто не посміє торкнутися її внука Акрама. Але Олена, усміхаючись хитро, почала розмову:

— Мій син, емір Руслан, править мудро, народ його любить. А його син Манао навчається в Кембриджі й показує блискучі результати.

Ці слова боляче зачепили Зубейду. Колись вона мріяла усунути Руслана з трону й посадити на нього Акрама. Та навіть він відвернувся від неї, адже Зубейда не схвалювала його вибір дружини — Мейрі. Вона використовувала людей проти еміра, так само як намагалася використати Катю.

Олена продовжила:

— Одинадцять років тому мені повідомили, що саме ти приховувала Бесму з сином у темниці, і вони мали бути страчені. Це був твій обман.

Після цих слів Олена покликала охорону. На очах служниць Зубейду заарештували. Вона кричала, вириваючись:

— Це ще не кінець! Запам’ятай, хохлушка, ти ще програєш! Мій Анвар зненавидить тебе, коли дізнається, що мене посадили!

Але Олена пам’ятала: саме Анвар колись дав згоду на вигнання Зубейди. Вона більше не була його наложницею, і тепер її амбіції остаточно зруйнувалися.

Колишня королева з полегшенням видихнула. Вона знала: зробила ще один крок, щоб захистити майбутнє Катару й спадкоємця трону — Манао.

У чоловічій залі шейх Саїд сидів разом із братами Алі, Хазаром та Дімою. Їхні обличчя були похмурими, а розмова — небезпечною. Вони знали від матері Олени, що Зубейда більше не має влади й не може шантажувати еміра Руслана. Але це лише підштовхнуло їх до нових дій.

— Руслан помилився, коли зробив Акрама своїм радником, — тихо промовив Саїд. — Його потрібно усунути.

Брати схилилися ближче один до одного, обговорюючи план. Вони вирішили діяти під час війни між Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами. Їхня ідея була підступною: підкупити дубайських воїнів, щоб ті схопили Акрама й тримали його в полоні. А потім поширити чутку, що він загинув.

— Його сім’я нам не важлива, — додав Діма холодно. — Краще, щоб вони зникли з цього палацу. Руслан даремно прийняв Акрама й даремно довірив йому трон.

Хазар кивнув, його голос був ще більш жорстким:

— Ми зробимо це тихо. Королівська сім’я не повинна нічого дізнатися. А слугам — наказати мовчати. Хто заговорить, той втратить життя.

У темряві залу народжувалася змова. Брати були готові піти на все, аби зруйнувати довіру Руслана до Акрама й відкрити собі шлях до влади.

Шейх Діма діяв обережно, але рішуче. Він знав: щоб усунути Акрама, потрібна підтримка ззовні. Його вибір упав на нового еміра Дубая — Халіда аль‑Мактума, людину амбітну й жадібну, яка давно прагнула розширити свої впливи.

У нічній тиші, за закритими дверима, Діма зустрівся з Халідом. На столі лежали скрині із золотом, коштовностями та документи на бізнес‑угоди, яких емір давно вимагав.

— Це лише початок, — промовив Діма холодним голосом. — Якщо ти допоможеш нам схопити Акрама під час війни, усе це стане твоїм.

Халід уважно дивився на блиск золота, його очі палали жадобою.

— І що ви хочете від мене?

— Коли почнеться битва між Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами, твої люди повинні схопити Акрама. Тримайте його в полоні, ламайте його волю. А потім поширіть чутку, що він загинув. Руслан повірить, і трон стане вразливим.

Халід нахилився вперед, його голос був тихим, але рішучим:

— За таку ціну я згоден. Гроші, золото й бізнес — це те, чого я давно чекав. Акрам буде вашим полоненим.

Діма задоволено усміхнувся. Угода була укладена. У темряві народжувався план, який міг змінити долю всієї королівської сім’ї.

На наступний день у саду прогуливались принцеси — шейха Вікторія разом із Хафізою та Саріною. Вони сміялися, сидячи в затишній альтанці, а сама Вікторія запросила їх до своєї вілли, прикрашеної трояндами й квітами. Сад був величний і наповнений ароматами літа.

Вікторія запросила подруг не лише для приємної бесіди, а й щоб обговорити майбутню поїздку — як вони супроводжуватимуть своїх чоловіків, братів‑шейхів та еміра Руслана на війну проти Дубая на боці Саудівської Аравії. Хафіза погодилася, але її серце було сповнене тривоги: вона знала, що Акрам теж вирушає на війну.

Вікторія, помітивши її хвилювання, ніжно промовила:

— Не бійся, він повернеться. Мій брат, емір Руслан, подбає про нього.

Розмова перейшла у спогади. Вікторія згадала, як їхні діти були ще маленькими. Хафіза усміхнулася й сказала, що її син Карим — її улюбленець, адже він дуже схожий на неї й зовсім не схожий на інших арабів: руде волосся робило його особливим.

— Він увесь у мого брата, — сміючись сказала Хафіза. — Його точна копія.

Вікторія теж засміялася й пригадала давні часи, коли вони супроводжували чоловіків у поїздках. Вона пам’ятала, як Хафіза годувала маленького Карима грудьми й відмовилася від кормилиці, захищаючи свого сина, немов тигриця. Вона також згадала, як Карим грався з її молодшою дочкою Емілією — красунею, яка була точним відображенням матері.