Глава 29. Ім’я як світло

Глава 29. Ім’я як світло

Вечір був тихим на острові Катару. В саду пахло жасмином, а світ лампи м’яко лягав на сторінки книги, яку читала Брітні. Маленька п’ятирічна Гюзель у східному морському платті сиділа поруч, обпершись на плече матері. Її карі очі світилися виразністю, темне волосся спадало хвилями, а усмішка була ніжною й задумливою.

— Мамо, — раптом сказала вона, — а що означає моє ім’я?

Бритні відклала книгу. В її очах промайнуло щось — не страх, а пам’ять. Вона подивилася на доньку: темні очі, м’які риси обличчя, і той самий погляд, який колись був у Каті — втрачений, але живий.

— Гюзель… — повторила вона, ніби вперше. — Воно означає «красива», «прекрасна».

Дівчинка широко розкрила очі.

— А я прекрасна?

Брітні усміхнулася й провела пальцями по її волоссю, немов плела з нього молитву.

— Ти дуже прекрасна. Ти моє благословення . На біль, на надію, на любов. Ти прийшла у цей світ, коли він був темним. І ти стала світлом.

Гюзель мовчала, її обличчя було серйозним, але спокійним. Потім тихо сказала:

— Я хочу зберегти це ім’я. Воно красиве. Воно моє.

Брітні обняла її. У цей момент не було ні крові, ні таємниць. Лише правда, яку можна тримати за руку. Ім’я стало символом — не просто словом, а обіцянкою, що навіть у найтемніші часи світло краси й любові не

Маленька Гюзель бігала по піску разом із сестрами — Амалін і Салімою. Дівчата були нерозлучні: сміялися, ділилися знахідками, будували з піску фортеці й ховали в них мушлі. Старша Амалін завжди стояла поруч, пильнувала молодших і, якщо треба, ставала між ними й небезпекою, немов тихий охоронець. Ніхто з трьох не підозрював, що їхня справжня мати десь поруч веде свою власну, мовчазну війну за їхнє повернення.

З далечини, поміж колонами пальм і тінями кущів, випадково помітили жінку в пледі. Вона йшла повільно, ніби рахуючи кожен крок, і її постать була вже не та, що колись — молодість відняла страждання, а на обличчі застигли сліди пережитого. Це була Катя.

Вона зупинилася на відстані, не наважуючись підійти, і довго дивилася на дітей. Сльози котилися по її щоках, але в очах палахкотів інший вогонь — не слабкість, а клятва. Катя шепотіла сама до себе, ніби промовляла молитву й присягу одночасно: вона поверне їх; вона зруйнує тих, хто відібрав у неї щастя.

У її думках виростала картина помсти: аль‑Шаф, їхні змови, ті, хто стояв за зрадою й болем. Катя знала, що прямий напад — ризик, але мовчазне спостереження давало їй час. Вона обіцяла собі чекати слушного моменту, збирати докази, шукати союзників і, коли настане година, знищити родину аль‑Шаф, щоб діти могли повернутися в безпеку.

Наступний день

Море було спокійним, хвилі лагідно котилися до берега, залишаючи на піску блискучі мушлі. Сонце вже підіймалося вгору, фарбуючи воду теплим золотом ранку.

Манао, семирічний хлопчик із кучерявим волоссям і ясними очима, бігав уздовж берега, коли раптом побачив маленьку дівчинку в східному платті. Це була Гюзель. Вона сиділа на піску й малювала пальцем узори, немов писала власну казку.

— Привіт, — несміливо сказав Манао, підходячи ближче.

Гюзель підняла голову, її карі очі світилися теплом.

— Привіт. Я Гюзель.

Манао усміхнувся, відчуваючи щось нове всередині себе — дивне хвилювання, яке він не міг пояснити. Він знав, що вона його двоюрідна сестра… але в глибині душі відчував: між ними є щось більше, ніж просто родинний зв’язок.

Вони почали гратися разом: бігали по хвилях, ловили рибок у прозорій воді, будували замки з піску. Гюзель сміялася дзвінко й щиро, а Манао дивився на неї так, ніби бачив найпрекрасніший скарб у світі.

Коли сонце торкнулося горизонту, Манао раптом зупинився й серйозно промовив:

— Я поклявся собі, що завжди буду тебе оберігати. Ніхто не зможе тебе образити, поки я поруч.

Гюзель здивовано глянула на нього, а потім тихо відповіла:

— Добре. Я вірю тобі.

Вона простягнула йому руку, і він міцно її стиснув. У цій дитячій обіцянці народжувалася сила, яка одного дня могла змінити їхню долю.

Манао відчував: щось прокинулося в його серці. Інтерес, ніжність, бажання бути поруч із цією маленькою прекрасною Гюзель. Він ще не розумів, що це означає, але знав одне — вона стала для нього світлом, яке він не дозволить згасити.

Ніч опустилася на берег. Хвилі тихо шепотіли, а зорі розсипалися по небі, немов діаманти. Манао лежав у своєму ліжку, але сон не приходив. Його думки знову й знову поверталися до Гюзель — до її сміху, до теплих очей, до тієї миті, коли вона простягнула йому руку.

Він піднявся й підійшов до вікна. За ним шумів океан, і хлопчик прошепотів у темряву:

— Я поклявся берегти її. І я не відступлю. Навіть якщо доведеться боротися з усім світом.

Його маленьке серце билося швидко, але в ньому народжувалася сила, яка не була дитячою. Це була справжня клятва — таємна, але непорушна.

Тим часом Гюзель теж не спала. Вона сиділа біля свічки й малювала на папері хвилі та мушлі, згадуючи день на березі. Її думки були простими й чистими:

— Він добрий. Він мій друг. І я хочу, щоб він завжди був поруч.

Вона усміхнулася й поклала малюнок під подушку, ніби сховала маленьку таємницю.

У цю ніч двоє дітей, не знаючи про майбутні інтриги й небезпеки, дали одне одному невидиму обіцянку. І ця обіцянка стане їхнім щитом, коли прийде час випробувань.