Глава 28. Роки йдуть

Глава 28. Роки йдуть

 Единбург, Шотландія

У затишній кав’ярні Единбурга пахло свіжозмеленою кавою, теплими булочками з корицею й ваніллю. За великим вікном виднілися старовинні кам’яні будівлі, вкриті мохом, і вузькі вулички, де гуляли туристи під парасолями. Легкий дощ стукав по склу, створюючи мелодію, що ніби відділяла їх від світу інтриг і небезпек.

Вікторія й Мейрі сиділи за дерев’яним столиком, прикрашеним маленькою вазою з польовими квітами. Їхні доньки гралися поруч із іграшками, сміючись і складаючи кубики, немов будували власний світ — світ без страху й темних тіней.

Мейрі, тримаючи чашку капучино, тихо промовила, її голос тремтів:

— Я досі не можу повірити, що ми врятувалися. Коли я думала, що Акрама вже немає, моє серце зупинилося.

Вікторія поклала руку на її долоню, її голос був теплий і підтримуючий:

— Тепер він живий, і ви знову разом. Але ми всі заплатили високу ціну. Савва й Бритні… їхні інтриги розбудили в Каті звіра. І тепер Руслан мусить боротися не лише з ворогами, а й із тінями минулого.

Мейрі зітхнула, її очі наповнилися сльозами:

— Я боюся за дітей. Зубейда не зупиниться, а Катя… вона небезпечна.

Вікторія глянула на доньок, які сміялися й складали кубики, їхні маленькі руки були зайняті грою, а очі світилися безтурботністю.

— Саме тому ми тут, у Шотландії. Щоб вони мали спокій, хоча б на якийсь час. Ми повинні берегти їхнє дитинство, навіть якщо навколо нас війна й інтриги.

Мейрі усміхнулася крізь сльози, її голос був тихим, але щирим:

— Ти завжди була сильною, Вікторіє. І я вдячна тобі за те, що ти поруч.

Вікторія відповіла твердо, але ніжно: — Ми — сім’я. І ми вистоїмо. Навіть якщо доведеться знову повернутися в саму бурю.

За вікном дощ посилився, але всередині кав’ярні панувала тепла атмосфера. Світло від ламп відбивалося у чашках, створюючи золоті відблиски. Дівчатка сміялися, їхній сміх лунав дзвінко й чисто, мов музика, що розвіювала темряву.

І в ту мить Вікторія й Мейрі зрозуміли: попри всі інтриги й небезпеки, життя продовжується, а їхня сила — у єдності й любові.

Після кави вони вирушили на прогулянку вузькими вуличками Единбурга. Дощ ущух, і місто сяяло свіжістю — кам’яні стіни блищали від вологи, а повітря було наповнене ароматом мокрого моху й квітів.

Мейрі йшла поруч із доньками, коли раптом зупинилася. На іншому боці площі вона побачила постать літнього чоловіка. Її серце завмерло: це був її батько, який важав що вкрали її доньку і стала полонянкою.

— Тату… — прошепотіла вона, і сльози блиснули в її очах.

Чоловік теж упізнав її. Він кинувся назустріч, і вони обійнялися міцно, так, ніби хотіли надолужити всі втрачені роки.

Вікторія стояла поруч із дітьми й мовчки спостерігала за цим воссоєднанням. Дівчатка, не зовсім розуміючи, що відбувається, дивилися широко розкритими очима, а потім усміхнулися, відчувши тепло моменту.

— Ми знову разом, — сказала Мейрі крізь сльози. — І тепер мі будемо бачитись постійно.

Вікторія поклала руку їй на плече й тихо додала:

— Це знак. Навіть після темряви завжди приходить світло.

І вулиці Единбурга стали свідками не лише їхньої розмови, а й великого повернення — зустрічі, що дарувала надію на майбутнє.

Вілла наложниці Зубейди, Доха, Катар

Двері до покоїв Зубейди відчинилися різко, і в них увійшла Бесма. Її обличчя було спокійним, навіть невинним, але очі приховували тривогу.

— Не можу зрозуміти, моя господиня, чим я заслужила таке ставлення? — почала вона тихо, намагаючись виглядати беззахисною.

Зубейда повільно повернулася до неї, її погляд був холодним і пронизливим.

— Твій план провалився. Савва, твій союзник аль‑Шаф, не зміг знищити сім’ю Акрама. Вони живі й у безпеці.

Бесма смертельно поблідніла, але швидко зібралася й відповіла з удаваним здивуванням:

— А хіба з ними щось мало статися?

Зубейда рикнула, її голос був сповнений ненависті:

— Не прикидайся, Бесма! Мені відомо, що ти задумала проти них. Твої головорізи‑сирійці вже викриті. Аль‑Шаф переміг їх і дізнався, хто стоїть за цим.

Бесма підняла голову, її голос зірвався на крик:

— Хто сміє мене звинувачувати?

— Вбивця! — прошипіла Зубейда, не звертаючи уваги на її слова. — Я занадто довго терпіла твої гнусні витівки лише тому, що ти була матір’ю Мехмета мого онука. Але йому не стати еміром. Я поклялася його матері, що саме Акрам стане правителем Катара.

Зубейда зробила паузу й додала з холодною усмішкою:

— До речі, я чула, що твій дорогоцінний син учора вночі таємно втік із палацу. Вважай, він уже приречений.

Бесма втратила контроль, її голос зірвався на істерику:

— Ти цього не зробиш! Мій син Мехмет — справжній спадкоємець! Мій! А не твій самовдоволений Акрам!

Зубейда піднялася з трону, її постать була величною й загрозливою.

— Ти програла, Бесмо. Твої інтриги закінчилися. І тепер ти заплатиш за кожну краплю крові, яку хотіла пролити.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Бесма стояла, тремтячи від гніву й страху, а Зубейда вже вирішила її долю.

Зубейда побагровіла, її очі палали гнівом, і вона нависла над Бесмою, мов сама кара небесна.

— Ти ще смієш учити мене нашим законам, гидка тварюко?! — її голос гримів, наче гроза. — Чи забула, як ти намагалася принизити мого сина, як наставляла Мехмета бути слабким, і хотіла розповісти Луїзі, що ми з Киусем відібрали в неї щастя з донькою?

Бесма закричала, її голос зривався на істерику:

— Ти не можеш відібрати трон у мого сина! Я стільки сил поклала на те, щоб він одного дня став еміром!

Зубейда холодно усміхнулася, її слова були як удари кинджала:

— Це правда. Спершу ти вбила Киусем — матір Акрама, розбила серце хлопчика, якого треба було берегти від тебе. Вона боялася, що ти його знищиш. А тепер ти задумала вирізати тринадцять невинних дітей, чотирьох красунь‑дружин Акрама і понад двісті його вірних слуг! І все це лише для того, щоб посадити на трон свого сина?! Мехмет — безнадійний, він твій син, а не мій Акрам.