Глава 27. Битва сердець і тіней

Глава 27. Битва сердець і тіней

Вілла наложниці Зубейди, Доха, Катар

Емір Руслан їхав крізь нічну пустелю. Його серце билося важко, наче кожен удар нагадував про минуле, яке він прагнув приховати. Поруч не було ні братів, ні радників — лише тиша й його власні думки. Він знав: ця зустріч може вирішити долю не лише його самого, а й майбутнє Манао.

Вілла Зубейди сяяв у темряві, мов фортеця старої влади. Коли Руслан увійшов, він відчув холодний погляд бабки, що сиділа на троні, оточена слугами й радниками.

— Нарешті ти прийшов, емір, — її голос був низьким і владним. — Чи ти прийшов просити прощення, чи кинути мені виклик?

Руслан зупинився, вдихнув глибоко й, пам’ятаючи слова матері Олени, повільно схилився перед нею.

— Я прийшов як син перед старшою. Я не ворог тобі, Зубейдо. Я хочу миру.

Її очі блиснули недовірою.

— Миру? Після того, як твій брат Савва зруйнував віллу мого онука Акрама й поставив під загрозу мою кров?

Руслан підняв голову, його голос був твердим:

— Савва винен, і він понесе своє покарання. Але я не дозволю, щоб наші діти стали заручниками минулого. Я готовий запропонувати тобі інше — не трон Акрама, але владу й пошану в іншій сфері. Ти матимеш силу, але без війни й крові.

Зубейда довго мовчала, її пальці стискали підлокітник трону. Вона дивилася на Руслана, ніби намагаючись прочитати його душу.

— Ти схилився переді мною, — нарешті сказала вона. — Це мудро. Але чи вистачить тобі сили стримати братів і дружин, які вже зруйнували довіру?

Руслан відповів твердо:

— Я зроблю все, щоб захистити честь нашої родини й майбутнє мого сина Манао. Якщо для цього треба визнати твою владу — я визнаю. Але прошу тебе, не руйнуй наш дім.

Зубейда піднялася зі свого трону, її постать була величною й загрозливою. Вона підійшла ближче й тихо промовила:

— Добре, емір. Я подумаю над твоєю пропозицією. Але пам’ятай: моє прощення — це не дарунок, а випробування.

Руслан схилив голову ще раз, відчуваючи, що зробив перший крок до миру. Але він знав: справжнє рішення ще попереду.

На порозі стояла Катя. Її очі палали гнівом, обличчя було блідим, але сповненим сили. Вона виглядала так, ніби несла на собі тягар усіх років страждань.

Руслан завмер. Його серце зупинилося на мить. Перед ним стояла та, кого він колись любив, та, чиє життя було зруйноване його вибором і амбіціями інших. Він відчув, як у грудях піднімається хвиля сорому й болю.

Катя зробила крок уперед, її голос був різким і тремтячим від емоцій:

— Ти, Руслане… Ти зруйнував моє життя. Ти дозволив своїм братам і їхнім дружинам перетворити мене на тінь. І тепер ти хочеш миру?

Зубейда, сидячи на троні, уважно спостерігала за сценою. Її очі блищали від розуміння: ось починається справжня битва — не за трон, не за владу, а за минуле й майбутнє.

Руслан зробив крок до Кати, його голос був тихим, але сповненим болю:

— Катю… я не забув тебе. Я пам’ятаю кожну мить. І я знаю, що винен у твоїх стражданнях.

Катя підняла руку, зупиняючи його:

— Не наближайся. Твої слова нічого не змінять. Ти маєш відповісти за те, що було.

Зубейда нахилилася вперед і промовила холодно:

— Ось вона, твоя справжня битва, еміре. Не зі мною, а з минулим, яке ти сам створив.

Руслан стояв нерухомо, його очі були прикуті до Кати. Він знав: ця зустріч змінить усе.

Емір Руслан стояв перед Зубейдою, його голос був сповнений гніву:

— Навіщо ви привели її сюди?

Катя зробила крок уперед, її очі палали, а усмішка була холодною й гіркою:

— Ти воюєш зі мною, еміре. Тепер ти одружений із гавайкою, яка зайняла моє місце в житті.

Руслан відповів різко:

— Ти сама відійшла від мене, Катю, коли я хотів урятувати тебе від жорстокого шейха аль‑Масрі. Це був твій вибір.

Катя зухвало всміхнулася:

— Ти прекрасно знав, яка я була зломлена. Я втратила батьків, а ти обіцяв мене берегти. Але ти не стримав слова. Тепер твій син Манао… Я розповім йому, ким ти є насправді.

Руслан схопив її за плече, його голос гримів:

— Не смій! Не нагадуй мені, як ти намагалася вбити Моанну. Не слухай Зубейду — вона хоче трон для Акрама, але я його не віддам!

Катя різко відштовхнула його:

— Тоді чекай. Моя дочка у твоєї невістки, відьми Брітні. Я поверну її, чого б це не коштувало. Бійся, Руслане, бо я розповім усе Манао.

— Не смій! — закричав Руслан. — Мій син ніколи не дізнається від тебе правду! Інакше я розповім, що ти хотіла вбити його матір. Запам’ятай: ти більше не та, кого я кохав.

Зубейда втрутилася, її голос був холодним і владним:

— Вибачте, що втручаюся у вашу драму, але ти сам, еміре, допустив це. Твій брат Савва має понести покарання за шкоду моєму онукові Акраму й його сім’ї.

Руслан підняв голову, його очі палали:

— Не намагайтеся мене залякати. Це битва, і вона тільки починається. Робіть, що хочете, але не торкайтеся мого сина Манао. А ти, Катю… не смій більше втручатися.

Катя усміхнулася з викликом:

— Побачимо. Колись він дізнається, хто ти був насправді.

Руслан не очікував такого повороту. Його серце стискалося від болю й гніву.

Зубейда піднялася й промовила:

— Якщо ви ще раз торкнетеся Акрама, тоді Катя діятиме.

Руслан різко розвернувся й вийшов із зали разом із охороною. Його наказ був коротким і безжальним:

— Стежити за кожним кроком Каті. Якщо вона наблизиться до палацу — негайно в темницю. І Зубейду також.

Палац аль-Шаф, Доха, Катар

Емір Руслан зібрав королівську сім’ю у великій залі. Його голос був твердим, але в ньому відчувалася втома:

— Якщо Катя наблизиться до палацу, її негайно відправити в темницю. Те саме стосується й Зубейди. Але до того часу — не чіпати. Інакше я відкрию правду: дочки Савви й Бритні не є їхніми рідними.