Глава 24. Ранковий шепіт і тінь змови

Глава 24. Ранковий шепіт і тінь змови

Раннім ранком шейха Вікторія в золотому східному платті разом із коханим чоловіком Дем’яном вирішили подарувати собі романтику — справжнє побачення. Після народження двох близнюків і ще зовсім недавно сина у них було мало часу для себе, тому вони довірили дітей матері Вікторії, Олені. Вона з радістю погодилася посидіти з онуками.

У парку Вікторія й Дем’ян розстелили килимок, влаштували пікнік, як колись у перші роки їхнього кохання. Сонце лагідно зігрівало, і Вікторія, дивлячись на чоловіка, що лежав у променях, ніжно поцілувала його.

— Як нам цього бракувало, — прошепотіла вона.

Дем’ян усміхнувся:

— А мені ще більше бракувало твоєї ласки. Іди сюди.

Він обійняв її за талію, вони почали жартувати, як діти, і в обіймах цілувалися. Дем’ян дякував дружині за чудових дітей, а Вікторія відчувала щастя, яке нарешті повернулося в їхнє життя.

Та раптом вона застигла. Її слух уловив арабську мову — сирійський діалект. Вікторія й Дем’ян, узявшись за руки, сховалися за кущем і побачили чоловіків у чорному.

— Це сирійці, — прошепотіла Вікторія. — Я можу відрізнити їхній діалект від нашого.

Дем’ян кивнув:

— Давай послухаємо, що вони задумали.

Вони затаїли подих. Один із сирійців із нахабним обличчям сказав:

— Скільки нам ще чекати?

Другий відповів:

— Ще кілька годин, поки зійде сонце. Вілла «Місячний рай» перетвориться на руїни.

— А її мешканці? — запитав перший. — Чоловіки отримають жінок, але після того, як насолодяться, усіх уб’ють. Те саме стосується слуг і дітей принца Акрама. Це наказ Бесми. Усі подумають, що це справа рук сирійців.

Вікторія прикрила рот від жаху, її очі наповнилися сльозами. Дем’ян поблід, але зберіг холоднокровність. Вона ніжно торкнулася його щоки й підборіддя:

— Вони їдуть зруйнувати віллу Акрама й схопити його сім’ю, особливо Мейрі. Я мушу попередити її. А ти їдь до мого брата, еміра Руслана. Він повинен підняти всіх воїнів.

Дем’ян хотів щось сказати, але Вікторія рішуче перебила:

— Не сперечайся, милий.

Вона пристрасно поцілувала його, стиснула його руку й побігла ловити машину. Дем’ян залишився, щоб негайно зателефонувати емиру Руслану й повідомити про страшну небезпеку.

Шейха Вікторія мчала крізь ранкові вулиці Дохи, серце билося так, ніби ось‑ось вирветься з грудей. Кожна хвилина здавалася вічністю. Її золотий платок розвівався за плечима, коли вона нарешті дісталася до воріт вілли Акрама.

У дворі її зустріла Мейрі, яка саме виводила дітей на свіже повітря. Малюки сміялися, бігали по саду, не підозрюючи про небезпеку. Вікторія схопила Мейрі за руки, її очі палали від тривоги:

— Мейрі! Слухай мене уважно. Сирійські воїни вже тут. Вони готуються напасти на вашу віллу. Це наказ Бесми. Ви всі в небезпеці!

Мейрі поблідла, її руки затремтіли, вона озирнулася на дітей, які безтурботно гралися.

— Боже мій… А що буде з нами? З дітьми? — її голос зривався від страху.

Вікторія різко обернулася до Джафара, вірного слуги:

— Джафаре! Негайно виведи Мейрі, служанок, жінок Акрама й дітей у печеру Джинна. Там емір Руслан давно підготував сховище на випадок війни. Це єдине безпечне місце!

Джафар схилив голову й без вагань кинувся виконувати наказ. Він зібрав жінок і дітей, швидко організував слуг, і вся група рушила до таємного проходу, що вів у глиб пустелі.

Вікторія міцніше стиснула її пальці:

— Я вже наказала Джафару. Він виведе тебе, служанок, жінок Акрама й дітей у печеру Джинна. Там емір Руслан давно підготував сховище на випадок війни. Ви будете в безпеці.

Мейрі, стискаючи руки Вікторії, прошепотіла крізь сльози:

— А як же ви? Ви ж теж у небезпеці…

Вікторія ніжно торкнулася її щоки, голос її був твердим, але сповненим любові й рішучості:

— Мейрі, біжіть. Я залишаюся. Я мушу йти до брата, еміра Руслана. Він повинен знати й підняти воїнів. Це мій обов’язок.

Діти підбігли до Мейрі, відчуваючи тривогу дорослих. Вона обійняла їх, намагаючись приховати сльози, і швидко рушила за Джафаром. Слуги поспіхом збирали речі, жінки прикривали обличчя хустками, щоб не привертати уваги.

Вікторія залишилася стояти біля воріт, дивлячись у далечінь. Її серце було сповнене рішучості: вона знала, що тепер від її кроків залежить доля не лише сім’ї Акрама, а й усього Катару.

Після того як шейха‑принцеса Вікторія поїхала на дорогому автомобілі, щоб попередити еміра Руслана, Джафар залишився головним захисником. Він зібрав воїнів і встиг вивести Мейрі, жінок та дітей у безпечний сховок.

Сирійці запізнилися. Коли вони увірвалися в село, де стояла вілла Акрама, то вже не знайшли там родини. Вони розлючено спалили будинки до тла, убили мирних людей, які не встигли втекти, і почали допитувати тих, хто залишився живим, намагаючись дізнатися, де сховалися Мейрі з дітьми.

Джафар, як справжній воїн, не відступив. Він разом із кількома відданими охоронцями вступив у бій, щоб затримати нападників і виграти час. Його меч блищав у променях сонця, він відбивав удари, захищаючи шлях до печери Джинна.

— Ви не пройдете! — вигукнув він, відбиваючи атаку.

Сирійці були численні й жорстокі, але Джафар знав: головне — не перемогти, а стримати їх, поки жінки й діти дістануться сховку.

Коли битва ставала дедалі запеклішою, він наказав одному з воїнів:

— Негайно відправ повідомлення емиру Руслану й його королівській сім’ї! Скажи, що сирійці вже тут, вони спалили село й шукають Мейрі. Потрібно більше воїнів, інакше ми не втримаємо їх!

Воїн помчав у пустелю, несучи звістку про небезпеку.

Джафар залишився на полі бою, його серце палало від рішучості. Він знав: навіть якщо впаде, його смерть дасть шанс врятувати тих, кого він захищав.