Глава 22. Тінь Касабланки

Глава 22. Тінь Касабланки

Палац аль-Шаф, Катар, Доха

Тим часом Брітні з Саввою залишилися наодинці. Вони були вражені й розгнівані тим, що емір Руслан виявив наївність і поїхав до ворога — Акрама. Брітні, стискаючи руки, промовила з холодною рішучістю:

— Ми повинні помститися йому та його сім’ї.

Савва кивнув, його очі блищали від гніву:

— Саме це ми й зробимо. Треба скликати раду братів і вирішити, чи варто виключити Акрама з нашого роду, вигнати його, щоб він навіть не наблизився до трону.

Брітні додала з отруйною усмішкою:

— Потрібно знайти новий компромат. Він під захистом Анвара, але ми змусимо його розчаруватися в Акрамі. І навіть його бабка Зубейда не зупиниться — за нею треба стежити уважно.

Савва піднявся, поцілував дружину й промовив:

— Я піду скликати раду. Але не запрошуватиму двох наших родинних союзників… і навіть мою сестру Вікторію. Вона занадто довірлива, як і Руслан.

Він пішов, залишивши Брітні наодинці.

Раптом задзвонив телефон. До цього вона вже давно плекала думку помститися Каті за ту біль, яку та завдала Моанні, коли намагалася задушити її. Брітні пам’ятала, як через підступи Каті та її жорстокість та жінка втратила двох доньок. Брітні взяла слухавку й почула голос знайомого поліцейського:

— Ми знайшли Катю. Вона в Касабланці, закрита в дерев’яному простому домі, у лахмітті. І в неї новонароджена донька.

Брітні схопилася за голову, її очі палали від гніву й відчаю. Вона ходила по кімнаті, немов загнана левиця, і кричала:

— Та що ж вона робить! Народжує й народжує, не думаючи про майбутнє цих дівчаток! Вона вже стільки життів погубила…

Її голос луною розносився по палацу, а слуги боялися навіть підняти очі. Брітні зупинилася біля вікна, її руки тремтіли.

— Я її посажу у в’язницю, — прошепотіла вона, але так, що кожне слово було сповнене отрути. — Вона не повинна розповісти нікому, що є матір’ю тих дівчаток. Я відберу в неї останню доньку. Вона не заслуговує жити в розкоші. Це буде моєю нагородою за всі мої помилки й амбіції.

Брітні відчувала, як її серце стискається від рішучості. Вона знала: це останній шанс.

— Я зроблю це, — сказала вона сама собі. — Інакше Зубейда знайде її першою. А цього не можна допустити. Якщо вона використає Катю ще раз, то зруйнує нашого еміра Руслана. А мій Савва цього ніколи не пробачить.

Її голос став тихішим, але ще більш небезпечним. Вона усвідомлювала: Зубейда завжди діяла хитро, і якщо дізнається про Катю, то перетворить її на зброю проти їхньої родини.

Бритні зупинилася, вдихнула глибоко й прийняла рішення. Вона викликала служницю й наказала:

— Збирай речі. Ми летимо до Касабланки. Негайно.

Служниці метушилися, пакуючи валізи. Прийомні доньки Брітні, які були кровними дітьми Каті, підійшли до матері й запитали:

— Матуся, куди ти їдеш? Ти ж обіцяла завтра відвезти нас у Діснейленд.

Брітні подивилася на них крізь сльози. Вона любила їх, як рідних, попри їхнє походження. Вона міцно обняла дівчаток і прошепотіла:

— Я скоро повернуся. І ми обов’язково поїдемо. А ще я привезу вам подарунок… вашу третю сестру.

Дівчатка захоплено заплескали в долоні, не розуміючи всієї глибини її слів. Для них це було лише обіцянкою нової радості.

А для Брітні — важким рішенням. Вона знала: мусить захистити свою сім’ю й дочок будь‑якою ціною.

Касабланка, Мароко

Брітні разом із охоронцями вирушила в дорогу. Вони сіли в машину й поїхали крізь кам’янисту пустелю Агафай — найближчу до Марракеша, відому своїми суворими пейзажами та глємпінгами для багатих мандрівників. Сонце вже хилилося до заходу, і пустеля розкривала перед ними свої багряні барви.

Брітні сиділа мовчки, слухаючи гіда, але її думки були далеко. Вона пила чай із м’ятою, дивилася на зоряне небо й згадувала минулі роки — п’ять років боротьби, помсти й втрат. Її серце стискалося від жалю, але водночас вона відчувала рішучість: зустріч із Катєю мала стати вирішальною.

«Я зіпсувала їй життя…» — думала Брітні, дивлячись на далекі вогні пустелі. — «Але тепер я мушу діяти. Якщо Зубейда знайде Катю першою, вона використає її проти нас. Я не можу цього допустити. Я повинна захистити Савву й нашу родину».

І ось, коли ніч опустилася на пустелю, вона відчула, що сама пустеля немов поглинає її. Атмосфера була таємничою, і здавалось, що кам’яні простори несуть її вперед, у невідомість.

«Пустеля веде мене до долі…» — подумала Брітні. — «Там, у Касабланці, я зустрінуся з Катєю. І тоді вирішиться все — моє минуле, мої помилки й майбутнє моєї родини».

Дорога ставала дедалі важчою: кам’янисті стежки закінчилися, і позашляховик більше не міг рухатися вперед. Гід зупинив машину й наказав слугам готувати верблюдів. Брітні разом із охоронцями пересіла на їхні спини. Тепер шлях пролягав крізь справжню пустелю, де не було доріг, лише зорі над головою й нескінченні піски під ногами.

Гід їх супроводжував, показуючи напрямок, а охоронці йшли поруч, тримаючи зброю напоготові. Брітні відчувала, що кожен крок верблюда наближає її до зустрічі, яка змінить усе.

Тим часом, поки Брітні прямувала до селища, ми дізнаємося, як Катя опинилася в маленькій марокканській деревні під Касабланкою.

Це сталося два роки тому, після того як у неї відібрали доньку. Тоді Катя щойно вийшла з тюрми за спробу вбивства Моанни. Вона була самотня, без підтримки, без родини в чужій країні.

Проте одна добра жінка, на ім’я Лейла, пожаліла бідолашну й допомогла їй влаштуватися прибиральницею в лікарні. Саме там Катя зустріла лікаря — молодого хірурга з Марокко на ім’я Юсуф. Він чув про її історію й вирішив підтримати її, стати другом.

Спершу Катя не звертала на нього уваги, її серце було розбите після втрати чоловіка й дочок. Але одного дня вона впала зі сходів і зламала ногу. Юсуф, як хірург, узявся лікувати її. Саме тоді між ними зародився зв’язок.