Глава 18. Арешт принца Акрама

Глава 18. Арешт принца Акрама

Минуло лише тиждень після величного святкування народження Селіма. Народ ще пам’ятав радість, співи й молитви, що лунали по всьому Катару. Але в тіні вже визрівала небезпека.

У дощову ніч Мейрі сиділа поруч із колискою, де спав маленький Селим. Біля неї — тітка Рефет, яка намагалася заспокоїти племінницю, відчуваючи тривогу.

Раптом двері розчинилися. Увійшли офіцери поліції, їхні обличчя були суворими, а кроки — рішучими.

— Принц Акрам, — промовив старший поліцейський, — ви заарештовані за незаконне утримання фаворитки й порушення законів династії.

Акрам, який саме стояв біля Мейрі, застиг. Його очі спалахнули гнівом.

— Ви смієте? На моїй землі?

Поліцейські схопили його за руки. Мейрі закричала, притискаючи до себе сина.

— Ні! Він мій чоловік! Він батько моєї дитини!

Рефет кинулася вперед, але її відштовхнули. Її очі наповнилися сльозами: вона знала, що цей момент може стати початком катастрофи.

Акрам, дивлячись на Мейрі й Селіма, прошепотів:

— Це Руслан… Він наказав.

Але правда була іншою: емір Руслан навіть не знав про цей арешт. Інтриги Олени, Ібрагіма, їх синів шейхів, вже діяли, використовуючи ім’я еміра як прикриття.

Мейрі впала на коліна, обіймаючи дитину й кричачи:

— Відпустіть його! Він ні в чому не винен!

Акрам, відчуваючи кайдани на руках, підняв голову й вигукнув:

— Я повернуся! Ніхто не зламає мене!

Його вивели з вілли під дощем, прямо на очах у Мейрі, її сина й тітки Рефет. Атмосфера була сповнена розпачу й страху.

Рефет стояла в тіні, стискаючи руки. Вона розуміла: це лише початок. Арешт принца стане хвилею, яка накриє всю династію. Жорстокі наслідки неминучі — і вони торкнуться кожного.

У палаці аль‑Шаф проходив суд. Емір Руслан сидів на троні й уважно слухав справу чоловіка, який відмовився дати своїй дружині належне придане. Його голос був суворим, але справедливим: — Закон один для всіх. Ти зганьбив свою сім’ю й порушив традицію. Я виношу вирок: відшкодувати придане й публічно вибачитися.

Зала стихла, коли Руслан завершив промову. Але саме в цей момент до нього підійшов охоронець Бурак, його найближчий телохранитель. Він нахилився й тихо прошепотів:

— Мій емір… принца Акрама заарештували.

Руслан різко підняв голову. Його очі розширилися від шоку.

— Що? За що? Він же щойно став батьком! Його син Селим народився лише тиждень тому…

Судді й слуги переглянулися, відчуваючи напруження. Руслан відчув, як у його серці піднімається гнів і тривога. Він подумки сказав собі: «Це не випадковість. Хтось підставив його. Чиї це руки? Олена? Ібрагім? Савва?»

Руслан піднявся з трону, його голос був твердим:

— Суд завершено.

Він швидко покинув залу, а Бурак ішов поруч, намагаючись пояснити подробиці. Але Руслан уже знав: він мусить з’ясувати правду.

Зустріч із родиною

У коридорах палацу він ішов рішучим кроком до покоїв своєї матері Олени. Його серце билося швидко, він відчував, що саме вона могла бути причетна.

— Мати, — сказав він, увірвавшись до її покоїв, — що ви зробили? Чиїм наказом арештували Акрама?

Олена підняла голову, її очі блищали холодним спокоєм.

— Сину, не все так просто. Він порушив закони. Він утримує наложницю незаконно. Народ має знати правду.

Емір Руслан, почувши новину про арешт Акрама, був приголомшений. Він негайно зібрав раду, щоб з’ясувати правду.

— Ви помиляєтеся, — твердо сказав Руслан, дивлячись на суддів і радників. — Акрам не утримує Мейрі незаконно. Він її любить. І він одружився на ній. Це його дружина, а не рабиня.

У залі запала тиша. Але Тимофій, який завжди стояв поруч із Оленою та Ібрагімом, піднявся й холодно відповів:

— Без згоди її родини цей шлюб не має сили. Ти знаєш, що її бабуся Зубейда найняла людей, щоб привезти її сюди. Вона з Шотландії. Її викрали й змусили стати наложницею.

Руслан стиснув кулаки, його голос загримів:

— Це наклеп! Я бачив їх разом. Вона щаслива з ним. Вона сама назвала його своїм чоловіком.

Тимофій лише усміхнувся холодною усмішкою:

— Щастя може бути оманою, мій брат, ми поклялися захистити тебе, ти не тільки наш емір і наша сім'я. Народ має знати правду. Якщо ми відкриємо, що вона була викрадена, то Акрам втратить довіру.

Руслан відчув, як у його серці піднімається буря. Він розумів: це не просто суперечка про закони — це змова, яка може зруйнувати його брата й розколоти всю династію.

У залі ради панувала напружена тиша. Емір Руслан увірвався, його очі палали гнівом. Він гримнув кулаком по столу й вигукнув:

— Ви несправедливо вчинили! Ви діяли за моєю спиною, без мого дозволу. Як ви могли арештувати Акрама, коли він щойно став батьком?

Ібрагім піднявся, його голос був спокійним, але твердим:

— Ти наш син. Ми захищаємо тебе й твого спадкоємця. Ми не можемо дозволити, щоб Акрам загрожував трону.

Руслан стиснув кулаки ще сильніше.

— Це мені вирішувати, як налагодити справи в нашій родині. Я сам вирішу, хто винен, а хто ні. Я звільню його.

У цей момент уперед виступив Тимофій, його брат. Його слова були холодними й рішучими:

— Перш ніж ти зробиш крок, пам’ятай: дід Анвар уже знає про все. Він теж був проти Акрама. Його слово — закон. Ти не підеш проти нього, бо навіть ти мусиш коритися його рішенню.

Руслан застиг. Його серце билося швидко, він відчував, як у ньому борються гнів і обов’язок. Він хотів кинути виклик, але розумів: слова Анвара мають вагу, яку не можна ігнорувати.

Він стиснув кулаки так, що побіліли пальці, й нарешті промовив крізь зуби:

— Добре… але пам’ятайте: це ще не кінець.

Емір різко розвернувся й покинув залу, залишивши позаду тишу й напружені погляди. У його душі вирувала буря: він знав, що боротьба тільки починається.