Глава 14. Маска примирення

Глава 14. Маска примирення

Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха

Принц Акрам, весь охоплений злістю, приїхав до своєї вілли. Там його вже чекала рудоволоса красуня Мейрі з привітною усмішкою. Вона знала, що його серце сповнене гніву, й одразу наказала слугам приготувати ванну для принца.

Акрам ішов коридором і думав: «Ці аль-Шафи не промахи… Вони принизили мене перед бабусею. А якби ще й перед дідом Анваром — це була б ганьба. Я їм ще покажу…»

Він освіжився у ванні, а після цього Мейрі вирішила зробити йому масаж. Акрам буркнув із тривогою:

— Тобі не треба втомлюватися, хай слуги роблять.

Але Мейрі відповіла ніжно:

— Ні, мій принц. Мені не важко. Розкажи, що сталося?

Акрам, не стримуючи емоцій, вигукнув:

— Емір Руслан принизив мене перед бабусею! Він здогадується, що я хочу його трон. Тепер я його ворог. Як же я його ненавиджу… Хоч він і мій зведений двоюрідний брат, але ненавиджу все, що нас пов’язує.

Мейрі підійшла ближче, ніжно поцілувала його, щоб утихомирити його гнів, і прошепотіла:

— Дорогий, чи не розумніше було б утихомирити самого еміра? Він тепер батько, у нього радість від народження сина. Якщо ти будеш ворогом, його усмішка зникне, але всередині він кипітиме від ненависті. Чи не мудріше зробити вигляд, що ви брати? Піди до нього, поговори, покажи дружбу — хоча б для виду.

Акрам глянув на неї й зрозумів, наскільки вона розумна в політичних ходах. Він обійняв її й сказав:

— Ти така мудра… Я поїду до нього найближчими днями й спробую налагодити стосунки. Але все буде по-хитрому.

Мейрі усміхнулася, знаючи, що її слова вже змінили хід думок принца.

Палац аль-Шаф, Катар, Доха

Покої еміра Руслана

Після величного святкування гості поступово розходилися, дякуючи за таке особливе й урочисте дійство. Усі були вражені промовою молодого еміра Руслана, його щирістю й гордістю за народження сина.

Навіть колишній емір Ібрагім був задоволений словами свого сина. Він пишався Русланом і молився Аллаху, щоб той виріс сильним і добрим правителем. Та водночас його непокоїла поведінка мачухи Зубейди. Він помітив, як вона дивилася на дітей Савви й Брітні — занадто пильно, занадто підозріло. Ібрагім вирішив поговорити про це спершу зі своєю дружиною, а потім із сином Саввою.

Тим часом емір Руслан ще не роздягнувся після свята. Він сидів біля колиски й гордився тим, що має такого чудового сина. Він ніжно гладив маленьку ручку Манао, витер її й усміхнувся, дивлячись, як дитя солодко спить.

Позаду підійшла Моанна. Вона обняла чоловіка за плечі й поцілувала його. У цю мить Руслан відчув справжнє щастя — але в глибині серця його все ж тривожила присутність Акрама й його бабусі Зубейди. Він знав: вони не пробачили приниження й не відмовилися від своїх задумів.

Руслан подумки сказав собі: «Я закрию їм рота. Вони не мають права втручатися в моє спадкоємство й у мою сім’ю. Мій син буде захищений від їхніх інтриг».

Моанна, відчуваючи його напруження, ще міцніше пригорнулася до нього, ніби хотіла розвіяти всі його тривоги.

Моанна відчула, що Руслан неспокійний. Вона глянула йому в очі й тихо запитала:

— Що тебе турбує, мій повелитель?

Руслан замовк на мить, а потім у пам’яті спливла картина: він стоїть біля фонтану, пригнічений і сумний, а вона підходить ззаду, обіймає його й розділяє його біль. Тоді він зрозумів, що її ніжність завжди була його порятунком.

Він усміхнувся, взяв її руку й повів до постелі, стежачи, щоб їхній малюк спокійно спав у колисці. Лежачи поруч, він почав розповідати:

— Акрам… він зрадник. Разом зі своєю бабкою Зубейдою він домовлявся з Ердоганом, щоб нашкодити нам. Він хоче трон. І тепер він приховує, що його наложниця чекає дитину. Ніхто про це не знає.

Моанна слухала уважно, спокійно лежачи в його обіймах. Вона намагалася його втішити:

— Треба бути обережним. Але, можливо, ще можна налагодити стосунки з Акрамом, якщо він не під впливом своєї бабусі. Спробуй поговорити з ним як із братом. Якщо він має злі наміри — тоді краще відрізати його шлях до тебе й забути про нього.

Руслан глянув на неї й зрозумів: вона надто добра, надто чиста душею. Він знав, що Акрам не такий простий. Але ніжність Моанни змусила його хоч на мить відчути спокій.

Він погладив її щоки, поцілував і прошепотів:

— Ти моє диво, моя шейха.

Вони пристрасно поцілувалися, але раптом почули плач малюка. Обоє підвелися, взяли його на руки й почали співати колискову, тихо й ніжно. Маленький Манао заспокоївся й заснув у колисці.

Руслан обійняв Моанну за талію й сказав твердо:

— Я хочу його захистити. Найголовніше — щоб він ніколи не був зраджений.

Покої еміра Ібрагіма

У своїх покоях колишній емір Ібрагім сидів поруч із прекрасною дружиною Оленою. Вона була в ніжному шовковому сріблястому білеті, її постать сяяла величчю навіть у тиші після гучного свята.  

Вони говорили про урочистість, про промову Руслана, яка зворушила серця гостей. Ібрагім пишався сином, але його думки були неспокійні.