Глава 13. Свято спадкоємця

Глава 13. Свято спадкоємця

Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха

Коли принц Акрам завершив суд над жінкою, що зрадила чоловіка, він наказав заточити її й, узявши за руку свою улюблену наложницю Мейрі, яка вже чекала дитину, вирушив із нею до вілли. Госпожа Зубейда вирішила залишити їх наодинці, відправившись у свої справи.

Акрам розташувався поруч із Мейрі на подушках, наказав слугам принести їжу й фрукти. Мейрі, погладжуючи живіт, попросила:

— Мені мохіто з мандарином.

Їм принесли напої, і вони залишилися удвох. Акрам, дивлячись на її живіт, почав розповідати про міста пустелі, які мріяв завоювати. Мейрі давала йому поради — як діяти дипломатично, як домовлятися, якщо доведеться протистояти еміру Руслану.

Акрам захоплено промовив:

— Із тебе вийде чудова шейха Катара.

Мейрі, торкаючись свого живота, відповіла тихо:

— Коли мій син народиться, він буде спадкоємцем престолу. А я стану твоєю шейхою.

Акрам обійняв її й поцілував. У цей момент слуги принесли запрошення: завтра відбудеться велике свято на честь народження сина еміра Руслана.

Мейрі трохи засмутилася, згадавши наказ Зубейди не виходити з вілли. Але Акрам, гладячи її щоки, сказав:

— Не хвилюйся. Це ненадовго. Вони схиляться перед нами. Скоро ти станеш моєю шейхою, а я — еміром Катара.

Він знову поцілував її.

Пізніше він вирушив у розкішний салон, де його вже чекала бабуся Зубейда. Вона була в зеленій сукні з ізумрудами, з короною на голові, її волосся зібрали в елегантну зачіску. Вона виглядала велично, мов справжня королева.

— Як там Мейрі? — запитала вона, простягаючи руку.

Акрам підняв її й відповів:

— Вона дуже розумна. Вона стане чудовою шейхою.

Зубейда напружилася. В її очах промайнув холодний блиск. Вона розуміла: якщо світ дізнається, що дитина Акрама народжена від юної наложниці шотландки, це стане ганьбою для роду аль-Шаф. Але Акрам цього навіть не підозрював.

У її серці народжувався новий план — приховати правду будь-якою ціною.

Він узяв бабусю за руку, і вони разом вийшли до машини, яка мала відвезти їх у палац аль-Шаф. Його обличчя залишалося спокійним, але в голові звучали думки, мов клятва:

«Мейрі стане моєю дружиною. Вона буде моєю шейхою, коли я сяду на трон Катара. Наш син — мій спадкоємець. І ніхто, навіть Руслан, не зможе зупинити мене. Вони всі схиляться перед нами…»

Акрам стиснув кулаки, а його очі блиснули холодним вогнем. Зубейда, йдучи поруч, відчувала його рішучість і мовчки усміхалася — бо знала: у цих думках народжується нова змова.

Палац аль-Шаф, Катар, Доха

До палацу аль-Шаф прибували важливі гості з різних країн, щоб відзначити велике свято королівської сім’ї: у еміра Руслана народився син. Навіть каравани верблюдів урочисто крокували до воріт, а прості селяни, що проходили повз, дивувалися й запитували охоронців:

— Що за подія?

Охоронець відповідав із гордістю:

— У нашого еміра народився син!

Натовп людей шепотівся про це, радів, але ніхто й не здогадувався, яка небезпека нависла над родом аль-Шаф, адже стара наложниця Зубейда вже плела свої інтриги, щоб зруйнувати їхню єдність.

У палаці вся королівська сім’я аль-Шаф була присутня в розкішних шатах із шовку й золота. Особливо нестримно сяяла шейха Моанна — у бежевій сукні з золотими узорами, з діадемою у волоссі, зібраному в елегантну зачіску. Емір Руслан, як завжди, був у білій східній тхобі з золотими елементами й арафаткою, його обличчя світилася усмішкою.

Коли розпочалося свято, попереду вийшли жінки в розкішних вбраннях. Вони кидали пелюстки троянд на мармурову підлогу, утворюючи квіткову доріжку. Музиканти заграли урочисту мелодію, і в залу увійшов емір Руслан, тримаючи за руку свою дружину Моанну.

— Ваше Величність!

Іноземні гості захоплено дивилися на красу дружини еміра, а позаду йшла решта королівської сім’ї. Серед них була королева Олена в білому зеленому платті з узорами павича, під руку з колишнім еміром Ібрагімом. Усі захоплювалися величчю роду аль-Шаф.

Лише Зубейда приховувала свою злість за усмішкою. Акрам ішов поруч, намагаючись не показати своїх думок, але в його голові звучало одне: «Руслан не може бути еміром. Я не пробачу Савві того, що він зробив. Трон має належати мені».

Він бачив, як велично йшов Савва разом із дружиною Брітні та дітьми. Зубейда й Акрам кинули погляд на їхніх дочок і обмінялися холодними думками:

«Чи справді ці дівчата їхні рідні діти?.. Цікаво, треба буде розпитати й дізнатися правду».

Свято сяяло золотом і музикою, але в тіні вже визрівала змова, яка могла зруйнувати все.

Коли музика стихла, Руслан піднявся на підвищення, тримаючи за руку Моанну, а в іншій — маленького Манао. Усі гості схилилися в поклонах.

Урочиста промова еміра Руслана

— Дорога моя родинна, та шановні гості з далеких країн! Сьогодні наш палац сповнений світла й радості, бо народився мій син, спадкоємець роду аль-Шаф. Це не лише свято моєї сім’ї — це свято всього нашого народу.

Я дякую вам, що прийшли розділити цю мить. Ваші подарунки й ваша присутність — це знак дружби й єдності. Нехай цей день стане символом миру між нашими країнами, символом того, що нове життя завжди приносить надію.

Мій син Манао — це майбутнє Катара. Я обіцяю перед Богом і перед вами: я захищатиму його, нашу землю й наш народ. І нехай благословення Всевишнього буде з усіма нами.

Зала вибухнула оплесками, гості вигукували благословення, а музиканти заграли урочисту мелодію. Свято сяяло величчю, але в тіні вже чекали ті, хто хотів зруйнувати цю гармонію.

Після урочистої промови всі гості перейшли до фуршету. Зали наповнилися ароматами східних страв, звучали тихі розмови про політику й дипломатію. Емір Руслан не заглиблювався в ці теми — сьогодні він святкував народження свого сина. Маленький Манао сміявся, коли маленькі діти Савви й Брітні гралися навколо нього, і його усмішка була мов сонячний промінь серед натовпу.