Глава 12. Таємниці дому Савви

Глава 12. Таємниці дому Савви

Вілла шйеха-принца Савви, Катар, Доха

Шейх-принц Савва нарешті повернувся додому, до Катара, до своєї улюбленої дружини й дітей. Він увійшов у кімнату й побачив Брітні, яка гралася з доньками, навчаючи їх мистецтву краси — як правильно тримати гребінець, як прикрашати волосся, як у майбутньому бути справжніми красунями. Савва спостерігав за цією ідилією з усмішкою, ніби забув усе, що щойно пережив. Хоч доньки й не були його рідними, він любив їх як власних і поклявся зберігати таємницю їхнього походження.

Брітні раптом обернулася до чоловіка, залишивши дівчат гратися з ляльками. Її погляд був настороженим:

— Чому ти поїхав так раптово? Слуги казали, що ти був у Єгипті. Що трапилось?

Савва вагався, чи варто говорити правду, але Брітні наполягла:

— Скажи мені правду, коханий.

Він зітхнув і відповів:

— Я не казав тобі… Та стара наложниця Зубейда разом із онуком Акрамом знову хочуть нашкодити моїй родині.

Брітні різко перебила:

— Та відьма! Що їй цього разу потрібно?

— Їм потрібен трон, — твердо сказав Савва. — Вони хочуть усунути нашого брата Руслана й його спадкоємця Манао. Ми поклялися їх захищати.

Брітні стиснула кулаки, її обличчя налилося гнівом. Вона добре пам’ятала інтриги Зубейди, як та намагалася заволодіти таємницями королівської сім’ї аль-Шаф, шантажувала їх і змусила приховати принцесу Аврелію п’ятнадцять років тому, щоб урятувати репутацію її матері, шейхи-принцеси Луїзи.

Колись Зубейда навіть пропонувала допомогу самій Брітні, але, дізнавшись про її підлі вчинки, та відмовилася. Хоч Брітні й була амбітною та жорсткою, плела інтриги й воювала проти принцеси Вікторії, тепер вона змінилася. Народження синів і удочерення дівчаток перетворили її життя, і тепер вона боялася лише одного — втратити це щастя.

— Тоді потрібно зрозуміти, чому твій дід Анвар досі не вигнав її, — сказала Брітні.

Савва мовчав, а потім відповів:

— Ти знаєш мого діда. Він завжди бачив у ній улюблену фаворитку. Він пробачив її тоді, і тепер, коли він старий, його серце слабке. Йому важко відмовитися від минулого.

— Але ти ж найняв шпигунів, мій дорогий? — запитала Брітні.

— Звісно, — кивнув Савва. — Вони вже знають її таємницю. Зубейда розмовляла з юною наложницею на ім’я Мейрі. Вона чекає дитину від принца Акрама. І саме він разом із Зубейдою замишляють змову проти Руслана й його сина. Зубейда хоче, щоб Акрам зайняв трон, а його дитина стала спадкоємцем.

Брітні застигла в шоку:

— Твоя мати знає про це?

— Так, — відповів Савва. — Мій брат Тимофій уже говорив із нею. Через кілька днів буде велике свято, і ми повинні підготуватися.

Брітні зі злістю промовила:

— Їх потрібно зламати, щоб навіть не думали про трон. Ти знаєш, що Зубейда зробила з твоєю родиною. Хоч ми й різні, але тепер я з тобою.

Савва усміхнувся й обійняв її.

— Лише б вони не нашкодили тобі й нашим дітям, — тихо сказала Брітні. — Якщо вони розкриють нашу таємницю, що дівчатка не наші рідні… Ми повинні все контролювати.

— Я вже поставив Акрама на місце, — відповів Савва. — Мої люди заклеймили його, щоб він пам’ятав: не можна наближатися до моєї родини й до нашого брата Руслана та його сина.

Брітні глянула на нього з тривогою:

— А якщо він поскаржиться своїй бабці Зубейді? Тоді чекай жорсткої гри… Ах, Савва, ти даремно це зробив.

Савва твердо відповів:

— Саме Акрам підмовив Ердогана, щоб той викрав вас, прикрившись образом Санта Клауса. Я помстився за тебе й за Моанну. Ми пройшли через це — і тепер не зупинимося.

Брітні зітхнула й сказала:

— Треба негайно повідомити еміра.

Палац аль-Шаф, Катар, Доха

Тем часом емір Руслан у своїй урочистій білій золотій «тхобі» — традиційній східній одежі правителів Катару — з арафаткою на голові й натягнутою усмішкою вирішив навідатися до покоїв, де його кохана дружина, шейха Моанна, відпочивала разом із новонародженим сином. Вона приміряла для малюка святковий наряд, який замовила спеціально до великого свята.

Навколо них зібралися тітки й сестри — шейхи-принцеси. Особливо виділялася шейха-принцеса Вікторія зі своїми дітьми, які оточували Моанну турботою й любов’ю. Була й шейха-принцеса Луїза з дочками та внучками — усі в ошатних блакитних сукнях, із прикрасами на головах.

Руслан усміхався, спостерігаючи за родиною. Жінки схилилися перед ним у поклонах, і він попросив їх залишити його наодинці з дружиною та сином. Вони граційно вийшли, залишивши подружжя в тиші.

Емір притиснув Моанну до себе, їхні губи зустрілися в пристрасному поцілунку.

— Тебе не втомила моя сім’я, дорога шейха? — запитав він ніжно.

Моанна відповіла зі світлою усмішкою:

— Ні, навпаки, я з радістю прийняла їхню увагу й подарунки. А зараз приміряю нашому синові святковий наряд.

Руслан узяв її руки й промовив:

— Давай поглянемо.

Вони разом дивилися на маленького Манао, який лежав у золотисто-білому костюмі, мов справжній принц, промінчик світла серед темряви. Руслан пригорнув дружину й сказав урочисто:

— Він як істинний спадкоємець. Мій син. Майбутній воїн і правитель.

Моанна усміхнулася й поцілувала його:

— Я щаслива, що ти поруч, мій повелитель.

Руслан відповів тепло:

— Не можу дочекатися, коли ми відсвяткуємо це свято…

Та раптом двері розчинилися. Увійшов їхній охоронець, обличчя його було сповнене тривоги. Він схилився й промовив:

— Ваше Величність… 

Емір Руслан, ще з усмішкою після ніжних хвилин із дружиною, раптом почув кроки за дверима. Він суворо запитав:

— Хто там?

У покої ввійшов новий телоохоронець Бурак аль-Шунсур. Йому було близько тридцяти, він мав мужній вигляд: темні вуса, виразні карі очі, постать, що нагадувала знаменитих турецьких акторів. Його краса привертала погляди жінок, але серце Бурака було замкнене — тепер він належав лише своєму обов’язку, служінню еміру Катару.