Глава 11. Кров і амбіції

Глава 11. Кров і амбіції

Вілла наложниці Зубейди, Катар, Доха

Тим часом принц Акрам проводив час із Мейрі, ніжно обіймаючи її й чекаючи на народження свого спадкоємця. Він мріяв, що саме його син одного дня сяде на трон.

— Люби мене, Акрам, люби мене… — шепотіла Мейрі, притискаючись до нього.

Пізніше Акрам скакав на коні, прогулюючись парком і розмірковуючи про своє майбутнє. У його думках Руслан був лише суперником, який роздає золото бідним і шукає любов народу. Акрам бачив владу інакше: як силу, що тримається на страху й амбіціях. Він не пробачав своїй родині того, що його відкинули, і був готовий за допомогою бабусі Зубейди піти на все, щоб узяти трон.

Раптом до нього підійшла тітка Рефет, сестра його матері. Вона суворо глянула на племінника й сказала:

— На жаль, ми програли, принц мій. У еміра Руслана народився син. І скоро вони святкуватимуть.

Акрам стиснув кулаки, сидячи на коні. Він так сподівався, що в Руслана народиться дівчинка… але Бог вирішив інакше. Його плани руйнувалися, і тоді він озвучив новий задум:

— Я поїду в Єгипет і влаштую засідку. Колишня принцеса Єгипту зруйнувала мій план помсти Руслану й Савві, які відкинули мою бабусю. Я доб’юся свого.

Рефет різко заперечила:

— Я категорично проти, Акрам! У колишньої принцеси тепер є захисники. Навіть Руслан, емір, співпрацює з нею.

Акрам, сидячи на коні, відповів холодно:

— І все ж це моє бажання. Подбай, щоб мої стражники охороняли мої скарби — мою Мейрі, яка носить під серцем мого спадкоємця. Ніхто не повинен їм зашкодити.

Він різко пришпорив коня й ускакав, залишивши тітку в тривозі. Рефет боялася наслідків: якщо емір Руслан дізнається, що за цим стоїть Акрам, він не пробачить. Аль-Шаф не залишить зради без відповіді. І тоді ризикуватиме сам Акрам — ризикуватиме всім.

Палац аль-Шаф, Катар, Доха

Королівський сад Аль-Шаф був наповнений ароматом жасмину й троянд. Олена, колишня королева Катара, сиділа на траві серед квітів. Роки не затьмарили її красу — вона залишалася величною й мудрою. Тепер вона допомагала новій королеві, шейхині Моанні, освоїтися у палаці, була їй не лише свекрухою, а й радницею та покровителькою.

Олена гралася з онуками, розповідаючи їм українську дитячу казку:

— Жив-був маленький журавлик, який мріяв літати високо-високо. Але його крила були ще слабкі. І тоді сонце подарувало йому промінчик сили, а вітер — подих свободи. І журавлик злетів, бо повірив у себе.

Діти слухали уважно, сидячи на траві, їхні очі світилися від захоплення.

У цей момент до саду увійшов її син, шейх-принц Тимофій. Він мило спостерігав, як його син і донька слухали бабусю, але на його обличчі було видно тривогу. Він підійшов ближче й тихо промовив, перервавши казку:

— Мамо, у нас тривога. Це важливо.

Олена одразу зрозуміла: справа стосується спадкоємця Руслана. Вона наказала слугам відвести дітей у дитячу кімнату, дати їм папір і фарби, щоб вони малювали, й пообіцяла скоро повернутися.

Вона запросила Тимофія сісти поруч у альтанці, де квіти й жасмин створювали живу стіну. Її погляд був уважним і серйозним.

— Я слухаю, мій сину.

Тимофій заговорив:

— Наш брат Савва побоюється, що стара Зубейда знову готує удар. Вона вже стільки проблем нам створила… Савва найняв шпигуна, щоб стежити за нею.»

Олена перебила:

— Так? І що він дізнався?

Тимофій продовжив:

— Шпигун передав Савві, що Зубейда одержима владою. Вона хоче, щоб її онук Акрам зійшов на трон.

Олена різко підвелася, її голос став твердим:

— Цього не буде! Ніколи!

Тимофій теж піднявся, його очі палали гнівом:

— Слухай, мамо… Вона розмовляла з його юною наложницею. Вона шотландка, їй лише шістнадцять. Вона вже чекає дитину. Зубейда хоче використати її як інструмент.»

Олена подивилася на сина без здивування. Тимофій зрозумів її погляд і вигукнув:

— Ти знала… Ти знала, мамо! Знала її таємницю й не могла нам розповісти раніше?»

Олена відповіла спокійно, але з болем:

— У той час я захищала нашу принцесу Аврелію. Я назавжди закрила рот Зубейді, щоб вона не зруйнувала життя Аврелії, як колись її матері, твоєї сестри Луїзи. Я пожертвувала всім, щоб зберегти таємницю. Так, я зробила помилку. Я знала, що Акрам отримав юних наложниць незаконно. Це справа рук Зубейди. Вона беглуздя, вона грає у шахи людськими долями. Ми повинні викликати її й почути, що вона скаже. Тоді ми складемо план проти неї.

Тимофій нахилився ближче:

— А якщо запропонувати тій дівчині перейти на нашу сторону?

Олена задумалася й відповіла:

— Можна… хоча це ризиковано. Спершу треба вивчити всі плани Зубейди. Потім ми звернемося до слабкої ланки — до Мейрі. Ми повинні врятувати її від інтриг. Я не дозволю, щоб це зруйнувало життя мого сина Руслана й його спадкоємця.

Вона додала:

— Через кілька днів буде свято. Ми розішлемо запрошення. І тоді побачимо, хто прийде й що замислив.

Тимофій поцілував руку матері:

— Дякую, матінко. Тепер ми знаємо, що робити.

Він глянув на своїх дітей, які малювали в дитячій кімнаті, й усміхнувся. Олена теж засміялася, і її краса знову засяяла — так, що весь світ помітив би.

Єгипет, Каїр

Переулок Каїра був вузьким, темним, з кам’яними стінами, що зберігали спеку дня. Ліхтарі кидали жовте світло на старі двері кав’ярні, де пахло арабською кавою з кардамоном. Вузькі сходи вели до маленького залу, де завжди сиділи незнайомі люди — мовчазні, з поглядами, що пронизували наскрізь.

Принц Акрам увійшов, знявши піджак. Йому здалося, що навколо — чужі обличчя, непевні й небезпечні. Він відчув: це люди аль-Шаф. Хтось із його власної вілли зрадив його. Його охоронців уже відправили геть, і тепер він залишився сам.

До нього приєднався Савва — у сучасному костюмі, з арафаткою на голові й темними окулярами. Він зняв їх і глянув прямо в очі ворогу.