Глава 8. Вість про спадкоємця

Глава 8. Вість про спадкоємця

Вілла шейха-принца Савви, Катар, Доха

Вість про народження принца Манао розлетілася по всьому Катару, немов вітер пустелі, що несе аромат жасмину. Навіть у віллі Брітні, де вона відпочивала під руками служниці, яка робила їй масаж, а шейх-принц Савва спостерігав за їхніми доньками, що гралися в саду, ця новина увірвалася, перервавши ідилію.

Слуга вбіг, низько схилившись:

— Ваші Величності, у еміра Руслана народився син. Незабаром емір Рулсан з родинною прибудуть, щоб підготувати обряд обрізання — хітан (ختان).

Брітні здригнулася, її очі наповнилися радістю й тривогою водночас. Савва підвівся, його обличчя засяяло гордістю. Він думав про брата, про те, як Руслан став еміром і тепер тримає у руках майбутнє Катара.

— Ми повинні бути поруч із ним,— сказала Брітні, і її голос тремтів від почуття причетності.

Шейх-принц Савва кивнув і наказав слузі:

— Підготуйте подарунки до посвячення. Нехай усе буде гідно нового принца.

І саме в той момент, коли вони готувалися до свята народження спадкоємця, їхня власна історія продовжувала розгортатися — історія любові, болю та врятованих життів.

У Брітні й шейх-принц Савви довго не було спільних дітей. Їхній союз був міцним, але мовчазним у питанні потомства. І все змінилося, коли Брітні побачила новонароджену дівчинку — доньку колишньої рабині на ім’я Катя.

Катя працювала на плантації, носила дитину під серцем і народила просто серед тростини, під палючим сонцем. Брітні не могла дивитися, як немовля росте в злиднях і болю. Вона запропонувала Катрі гроші — не як викуп, а як обіцянку: «Я дам їй дім. Я дам їй майбутнє.» Але Катя відмовилася. Гордість, страх, материнський інстинкт — усе змішалося.

А потім сталося страшне: Катя зазіхнула на життя Моанни. Її розум затьмарився після втрати чоловіка Асана. Принц Руслан, захищаючи свою дружину, ухвалив рішення: Катя визнана небезпечною, і Брітні отримала право удочерити її доньку. Дівчинку забрали силою — не зі жорстокості, а з відчаю. Брітні й Савва виховували її як свою, з любов’ю й тишею. Ніхто серед народів Катара не знав, що дівчинка — народна, народжена серед тростини.

Катю посадили до темниці. Але вона вже носила другу дитину від Асана. Її помилували. Вона вийшла — зламана, самотня, без чоловіка, без доньки, але з новим життям усередині. Коли народилася друга дівчинка, Катя вже не була собою. Злидні, самотність, алкоголь — усе це відібрало в неї сили бути матір’ю. Вона перестала піклуватися про дитину. І знову прийшла Брітні — не з грошима, а з серцем. Вона удочерила й другу дівчинку.

Тепер у Брітні — дві доньки, обидві народні, обидві врятовані. І сталося диво: вона сама завагітніла. Вперше. Вона чекає на сина. Народ благословив її:

—Ти дала життя тим, хто був забутим. Тепер життя повернулося до тебе.

Першу доньку Катя народила від шейха Надіра, який одного разу помилував її. Вона назвала дитину Амалін. Дівчинка була прекрасна, мов ранкова зоря: великі очі, що світилися ніжністю, темне волосся спадало хвилями, а усмішка нагадувала саму Катю — матір, яку вона ніколи по-справжньому не знала. У її рисах було щось від гордості Надіра, але більше — від жіночої ніжності, яку Катя передала несвідомо.

Другу доньку Катя народила від свого коханого чоловіка Асана. Вона назвала її Саліма. Ще немовлям Саліма була тихою, мовчазною, але в її очах світилася глибина. Катя вже тоді була зломлена: самотність, бідність і відчай відняли в неї сили бути матір’ю. Вона перестала піклуватися про дитину. І саме тоді прийшла Брітні — не з грошима, а з серцем. Вона забрала Саліму й виховувала її з любов’ю, як власну доньку. 

Але після того, як удочерила двох дівчаток, сталося диво: вона сама завагітніла. І народила двох синів — своїх власних, кровних.

Для них вона обрала красиві мусульманські імена, що символізували силу й благословення: Ідріс — «той, хто вчить», ім’я пророка, символ мудрості й знань. Зайян — «той, хто прикрашає», ім’я, що означає красу, гідність і світло.

Брітні вірила: Ідріс буде мудрим, як учитель, а Зайян — світлим і добрим, як сонце над пустелею.

У саду, де пальми кидали тінь на м’яку траву, четверо дітей гралися разом. Амалін, старша донька, бігала з квітами в руках, плела вінки й прикрашала ними молодших. Її очі світилися тією ж красою, що колись була в матері Катрі, але тепер — у безпеці й любові.

Саліма, тихіша й замріяна, сиділа поруч, малюючи паличкою на піску дивні знаки — ніби вже знала, що її душа шукає мудрості.

Ідріс, допитливий хлопчик, бігав навколо, ставлячи безкінечні запитання, торкаючись кожної гілки, кожного камінця, ніби хотів зрозуміти світ.

А Зайян, молодший, сміявся дзвінко, його усмішка була сонячною, і навіть найсуворіший день ставав теплішим від цього сміху.

Брітні у червоному східному сукні а на голові прозора вуаль сиділа у саду, спостерігаючи, як їхні доньки та сини  граються разом, а маленькі руки тягнуться до сонця. Шейх-принц Савва підійшов до неї, обійняв і лагідно провів рукою по її талії. Його дотик був теплим, як обіцянка.

— Діти — це найбільший скарб, — сказав він тихо, нахиляючись до її вуха. — І ми повинні оберігати їх, навіть більше, ніж самих себе.

Брітні усміхнулася, притискаючись до нього. У її очах світилася вдячність і спокій: вона знала, що поруч із Саввою їхні діти завжди будуть у безпеці.

У цей момент їхній дім був наповнений не золотом і не титулами, а світлом — світлом дитячих голосів, любові й надії. І Савва знав: це світло вони збережуть, бо воно — їхнє справжнє багатство.