Глава 6. Спадкоємець Катару

Глава 6. Спадкоємець Катару

Палац аль-Шаф, Катар, Доха

Палац Аль Шаф був таким, яким Руслан пам’ятав його з дитинства — мармурові зали, золоті арки, тиша, що звучала гучніше за слова. Але цього разу він повертався не як принц, а як ставшим правителем Катару . Поруч із ним ішла Моанна — в червоній сукні, з високою поставою, з дитиною під серцем. Її очі не боялися блиску — вони шукали правду, і в їхньому сяйві було щось нове: впевненість у майбутньому.

Їх зустрів колишній емір Ібрагім — батько Руслана, сивий, величний, у білому бурнусі. Його погляд був суворим, але не ворожим.

— Ти повернувся, — сказав він. — Не як син престолу. Як батько, — відповів Руслан.

У залі ради зібралися члени династії аль-Шаф. Деякі дивилися на Моанну з цікавістю, інші — з недовірою. Один із зведених двоюрідних братів Руслана на ім'я принц Акрам, прошепотів:

— Це не кров нашого народу.

Моанна почула. Вона підійшла до центру залу, поклала руку на живіт і сказала:

— Ця дитина — не символ. Вона — серце двох світів. І якщо ви не бачите в ній спадкоємця, то принаймні побачте в ній людину.»

Тиша. Емір Ібрагім підвівся, його голос лунав, як грім у мармурових стінах:

— Сьогодні я оголошую: Руслан стає новим еміром Катару. Він буде правити, бо довів, що сила не в титулі, а в серці. А його шейха, Моанна, невдовзі подарує нам сина — спадкоємця, який поєднає наші світи.

Зал вибухнув шепотом. Дехто схилив голови, інші дивилися з подивом, але ніхто не наважився заперечити. Руслан підійшов до батька, і той урочисто поклав йому на плечі плащ емірів. У цей момент він відчув вагу не лише тканини, а й усієї історії роду, яка тепер лежала на його плечах.

— Я боявся втратити свободу, — тихо сказав Руслан, коли вони залишилися наодинці.

— А я боялася втратити тебе, — відповіла Моанна.

— А тепер у нас є щось більше — вибір. І майбутнє. Наш син буде знати, що його коріння — це сила, а не тягар.»

Емір підійшов ближче й промовив урочисто, дивлячись на сина:

—Нарешті ти дочекався спадкоємця Катара. Він буде таким, як ти — сильним і добрим. І хай його серце стане мостом між нашими народами.

Увечері, коли вони сиділи в гостьовому саду серед пальм і ліхтарів, Руслан обіймав Моанну, а в його руках сяяв медальйон з гербом Аль Шаф. Він знав: тепер це не просто символ минулого, а ключ до майбутнього їхнього роду. Ліхтарі відбивалися у воді фонтану, а тиша саду була сповнена нових обіцянок.

Моанна поклала голову йому на плече.

— Наш син народиться не в тіні страху, а в світлі вибору. І він буде знати, що його батько не боявся правди.

Руслан усміхнувся, відчуваючи, як у його серці зростає нова сила — сила батька й правителя.