Пролог

Пролог

У серці пустелі ніч була глибокою, як мовчання. Піски шепотіли давні імена, а зорі дивилися згори, немов свідки клятв, що не можна порушити. Руслан стояв на краю світу — не як воїн, а як батько. В його руках спочивав син, Манао, маленький і беззахисний, але вже позначений тінню минулого.

Мовчання Руслана було не страхом, а обітницею: він не дозволить крові знову стати у небезпеці. Його очі пам’ятали Катю — жінку, яку він любив і втратив, і пам’ятали біль, що розділив їхні долі. Амалін, її донька, ще не знала, що шукає голос матері крізь чужу пам’ять. А Манао, спадкоємець, одного дня полюбить ту, кого не мав би.

Ібрагім, старий емір, бачив більше, ніж інші. Він знав: історія вже почалася, і її не можна зупинити. Але він також знав, що мовчання може бути сильнішим за крик, а любов — важчою за кров.

Пустеля чекала. Її піски були не лише землею, а пам’яттю — вони зберігали сліди тих, хто йшов до неї з надією і тих, хто падав у її тиші назавжди. Кожна буря була випробуванням, кожна зірка — знаком, кожна тінь — нагадуванням про те, що минуле не відпускає так легко.

Руслан відчував: його син несе в собі два світи — світ любові й світ крові. І одного дня йому доведеться обрати, який із них стане його долею. Амалін, мов тиха пісня, ще не знала, що її шлях переплететься з шляхом Манао, і що їхні серця стануть ареною для боротьби пам’яті й майбутнього.

А Ібрагім, дивлячись на них, розумів: справжня битва не буде битвою мечів. Це буде битва мовчання й голосу, пам’яті й забуття.

Пустеля мовчала, але її мовчання було гучнішим за будь-який крик. І кожен крок у її пісках ставав вибором серця, що змінював не лише долю людини, а й долю цілого роду.