Частина 2. Мадам Брошкіна

За три дні подруги зустрілися у кав’ярні – на обіцяне капучино. Зал був красиво прикрашений до свят. Поруч із їхнім столиком стояла ялинка з іграшками, присипана штучним білим снігом. Лунала легка різдвяна мелодія. Атмосфера була новорічна й чарівна.

– Ти не повіриш, зі мною таке сталося! – на ходу скидаючи шубу й кидаючи її на вішак, випалила Марина. – Я вчора… Санта-Клауса зустріла! З подарунком!

– Ми ж на принца загадували, – нагадала Аріна.
– Та нема принца, – відмахнулася Марина. – Зате замість нього таке диво привалило! Мабуть, я вже майже вірю в твої портали і дива.

Аріна дивилася на подругу й усміхалася. Настрій у Марини був піднесений, а в очах замість звичного тьмяного блиску з’явився загадковий вогник. «Процес пішов!» – подумала вона і подумки попросила: «Просторе Таро, бачиш – вона змінюється. Допоможи, будь ласка, моїй улюбленій подрузі влаштувати особисте життя».

І тієї ж миті простір Таро відгукнувся – почув прохання Аріни.

– Ой! – відскочила Марина. – Це ще що таке? Яка ж я незграбна…

Аріна розсміялася, дивлячись, як Марина, необережно зачепивши ялинку, в ту ж мить опинилася вся обсипана білим штучним снігом: і голова, і плечі, і руки.

– Добре хоч ялинку не завалила, – пробурмотіла Марина, струшуючи сніг із волосся.
– Це знак! – пояснила Аріна. – Ти ж сказала, що вже віриш у портали та дива. От простір і дав зрозуміти, що тебе почув.
– От умієш ти настрій підняти!

Марина цьомкнула подругу в щоку й сіла за столик навпроти. Замовила офіціантці капучино та тірамісу й почала розповідати.

– До мене позавчора приїхала подруга з Коломиї. Пам’ятаєш Зоряну?
Аріна кивнула.
– Так от, у нас із нею традиція – ми любимо нишпорити на блошиному ринку на Почайній. Там стільки всього цікавого!

Аріна скривилася – вона не була прихильницею ритися у мотлоху. Зате Марина з Зоряною отримували від цього неймовірне задоволення. Могли годинами блукати барахолкою, заглядати в коробки й купи ганчір’я. У результаті купували якісь абсолютно непотрібні речі, які потім або комусь дарували, або просто викидали. Проте заряд позитиву від самого процесу був гарантований.

– І що цього разу вас привабило? – спитала Аріна.
– Це було якраз перед Різдвом, – продовжувала Марина. – Я думала, може, подарунки родичам знайду. Ідемо – і бачимо: стоїть жінка з коробкою брошок. Там їх штук сто, не менше. Ціна смішна – по 30-50 гривень за штуку. Усі новенькі, жодної однакової, деякі навіть хендмейд – краса неймовірна! Ми з Зоряною просто зависли над тією коробкою. Наче зачаровані. Я вже з десяток примірила – і ніяк не можу обрати. Усі красиві, усі оригінальні. Жінка-продавчиня така, знаєш, ніби з іншого виміру. Вже немолода, років шістдесят, але дуже красива, доглянута. Губи нафарбовані, очі підведені – усе гармонійно, без перебору. Пальто з коміром з песця, руки в муфті – теж песцевій. Я подумала, що вона схожа на актрису: і зовні, і тримається прямо, елегантно, і говорить дуже літературно. Стоїш поруч – і ніби в інший світ потрапляєш. Зоряна мені на вухо шепоче, мовляв, жінка яка цікава. А та лише усміхається – мов фея з дитячої казки.

«Оцю брошку я візьму для мами, а цю – тітці Олі подарую, – кажу я. – Ще собі хочу, але ніяк не вирішу: і ця до моєї блакитної сукні підходить, і ця з квітами гарна – на пальто чи шарф можна приколоти. А цю – під червоний светр…» – міркую вголос.

«Навіщо тобі стільки брошок? – питає Зоряна. – Вибери одну, найкрасивішу, і зупинись».
«Ти права, але я ніяк не можу обрати», – я вже навіть засмутилася.
«Нам вже час йти», – нагадала Зоряна.
«Навіть не знаю, яку взяти», – кажу я.

 І тут чую над своїм вухом: «Беремо всі!»

Озираюся – і бачу: поруч зі мною стоїть чоловік. Елегантний, модно вдягнений, куртка від Armani. Не повіриш – чоловік моєї мрії! І зріст, і комплекція – все, як я замовляла. Я мову втратила. А він тим часом дістає з гаманця сто євро, віддає продавчині, забирає в неї коробку з брошками й простягає мені.

– І що ти? – затамувавши подих, спитала Аріна.
– А що я? Стою, не дихаю, очей від нього відвести не можу. А очі в нього, до речі, блакитні-блакитні – аж сліпить, боляче дивитися.
– І що далі? – нетерпляче спитала Аріна. – Принц чи не принц?
– А далі – нічого… – зітхнула Марина, і в кутиках її очей заблищали сльози. – Пішов принц. «З Різдвом, дівчата! Будьте найкрасивішими!» – сказав.

– І що, отак просто пішов?
– Ще сказав, що я йому когось нагадую. Чи то сестру, чи якусь актрису. У мене від подиву і слух пропав, і мову відібрало – стою, як статуя, з коробкою брошок, і слова сказати не можу. Актриса… Марина Монро, блін!

– Марина! – простогнала Аріна. – Та це ж і був твій принц! Це ж знак! Пам’ятаєш аркан Таро?
– Та я тоді взагалі нічого не пам’ятала, поки Зоряна мене в бік не штовхнула: «Хоч подякуй йому!». Я йому вже наздогін крикнула: «Дякую!». Він обернувся, махнув рукою – і зник. Просто розчинився. Я навіть не зрозуміла, куди він подівся. А продавчиня стоїть, усміхається й каже: «Вітаю вас із Різдвом, дівчата! Оце справжнє різдвяне диво!».

– Бачиш, дива таки бувають! – вигукнула Аріна. – Це тобі простір спеціально знак послав, щоб тебе, невіру, струсонути. Віриш тепер у дива?
– У дива тепер вірю, – погодилася Марина. – Тільки от принца проґавила. Треба було хоч телефон узяти… А раптом?..
– Значить, це не твій принц, – підсумувала Аріна.
– Так, – сумно зітхнула Марина. – І Новий рік доведеться зустрічати самій.
– Не кажи дурниць! – перебила її подруга. – Ти ж сказала, що тепер віриш у дива. Отже, принц ще з’явиться. Чекай.
– Як ти там казала? Віра творить дива? – уточнила Марина. – Буду триматися твоєї настанови.

Вони ще довго сиділи, згадували чудесні події зі свого життя і сміялися. Навіть попри те, що з принцом тоді не склалося, настрій у Марини був по-справжньому новорічний.

– А це тобі подарунок на Новий рік, – Марина поклала перед Аріною брошку й розсміялася. – Тепер мені не треба ламати голову, що кому дарувати. Усі будуть з брошками.