Глава 24

Ми опинилися в якомусь похмурому підземеллі. Тут стояв противний запах вогкості та гниллі. Дихати було важко, сльозились очі.

- Куди ти мене притягнув, Вікторе? – грізно спитала я, коли він розтиснув нарешті свої руки та випустив із своїх обіймів.

- Це мій дім. Це – моя печера. Моє царство. Царство Демонів і Нечисті, - зловтішно посміхався негідник.

- Жахливий будинок, - я зморщила носа.

- А я так не думаю. Мені подобається ця темрява, яка приховує нас, яка нас захищає від усього цього світлого та правильного, як ви думаєте. Вона наша покровителька. Завдяки їй наші сили зростають... - Він почав міркувати далі про сенс життя при вічній темряві. Але я не слухала цього самозакоханого мерзотника. Мені більше подобається Світло та Сонце. Темрява наводить страх та тугу.

- А тобі не здається, що не всі поділяють твою думку?

- А мені все одно. Хочуть вони чи ні, але сьогодні, після одного ритуалу, Темрява накриє своїм пологом усю нашу планету. - Він голосно засміявся. Його сміх гучною луною прокотився по всьому приміщенню, вириваючись у коридор через відчинені двері і, здавалося, по всьому цьому похмурому царству.

- Коханий, - у цю печеру зайшла вогненно-руда дівка в дуже короткій помаранчевій сукні та туфлях на шпильці сантиметрів п'ятнадцять. - О, яка феєчка, зовсім юна, нещодавно ініційована, - дівка підійшла до мене впритул, у її червоних очах танцювали чортики. – Це ти її?

- Ні, - зло сплюнув Віктор, - братик мій, правильний весь до мозку кісток, що аж нудить, постарався.

- Ось воно як, - солодко простягла вона. - Пам'ятається мені, брат твій на Землі гуляє. Значить, і вона звідти. Чудово. - Демониця єхидно посміхнулася і зловтішно хихикнула. - На Землі феї рідкість, а значить, сила її буде нам корисною. Можеш зайнятися нею, а коли набридне, приведи до Ритуального Храму, там ми закінчимо з нею і, нарешті, станемо з тобою одним цілим, однією силою, непорушною, могутньою, владною…

Ізабель ще раз окинула мене своїм чорним, повним зневаги, поглядом і вийшла з приміщення, язик не повертається назвати це кімнатою, надіславши повітряний поцілунок Вікторові.

- Хм, крихітко, ми знову самі, - він простяг у мій бік свої мерзенні руки. До горла поступово накочувала нудота, закрутилася голова. Мені було гидко всім нутром перебувати тут. Все в мені просто кричало про небезпеку. Я вже ненавиділа весь цей світ за те, що мені довелося тут пережити, і за те, що ще доведеться пережити. Це будуть найстрашніші хвилини мого життя.

Я одна. Одна в чужому світі, кинута напризволяще. Сильні світу цього кинули мене, як солодку кістку собаці, на поталу ворогові. І незважаючи на всі їхні запевнення, що мене врятують, що все під контролем, я не вірила їм. Завжди розраховувала на себе та свої сили. Завжди вважала себе самодостатньою жінкою, адже багато чого я дійсно добилася сама. Я дала собі установку, що я впораюся, попри все, наперекір друзям та ворогам. Заради себе, заради Алекса, заради нашого малюка.

Я змахнула непрохані сльози та зло подивилася на чоловіка, який повільно стягував із себе сорочку, роздягаючи мене очима. Я зчепила руки замком, глибоко зітхнула та прислухалася до себе. Наступної миті діяла виключно на інтуїції.

Насамперед провернула своє кільце проти годинникової стрілки і відчула, як воно нагрілося, потім заблищало золотим сяйвом, яке поступово огорнуло і мене. Я з жахом дивилася на себе, не розуміючи, що відбувається.

«Феєчка…» – промайнуло в голові. Це мені чи що? Не може бути. Як так сталося? Я – фея? І що тепер мені робити з таким несподіваним даром? Що я взагалі тепер можу? Я перевела погляд на Віктора. Він дивився на мене з невимовним жахом, ніби перед ним стояла щонайменше сама Богиня, яка вирішує зараз його долю.

«Вгадала», - знову цей же голос у моїй голові та хихикання. «Нічого не бійся. Ти все правильно робиш, я допоможу». – Я нервово проковтнула слину. Дожила. У моїй голові, а може, й у тілі оселилася якась дивна істота.

«І зовсім я не істота», - цей же голос пролунав скривджено.

- Вибачте, - зніяковіло пробурмотіла я. Сама з собою я ще не розмовляла. А тепер що взагалі чужі голоси в голові оселилися? Чи я геть збожеволіла?

«Гаразд, у нас мало часу. Зберися та дій!» – жорстко промовив той самий голос.

Я гадки не мала як я маю діяти. Здавалося, що моє тіло та рухи стали контрольовані кимось іншим.

Все що відбувалося далі, проходило немов у сповільненій кінозйомці. Я виставила вперед руки, відчула, як через мене, вздовж обидві руки, від плечей до долонь пройшло щось подібне на електричний розряд, з центру долонь злетіло по дві вогняні кулі, що влетіли в груди Віктора, вбираючись у нього. Чоловік повільно впав на коліна, корчячись та виючи від болю. Я ледве встигла витягнути з чобота свій клинок, як відчинилися двері та в приміщення вихором влетіла розлючена Ізабель:

- Що тут відбувається, чорт забирай?!

- Триває боротьба з нечистю! - Я запустила в неї бумерангом клинок. Дівчина стояла, не рухаючись, і з широко розплющеними очима дивилася на мене.

- Богиня Відплати, - одними губами промовила вона, перш ніж клинок увійшов чітко в її серце, в ту ж секунду її розірвало на шматки, запахло мертвечиною та гаром. Фу! Огидне видовище. Запах ще гірший. Мене мало не вивернуло навиворіт. Віктор валявся на підлозі непритомний, на його грудях зяяли дві пропалини.