Глава 21

У двері постукали – повернулася Адріана із запрошенням на вечерю. Невже вже п'ята година? Швидко тут йде час або я просто не помітила?

- Христино, добрий вечір! Вечеря у головній залі подана.

- Дякую, я готова. Ми можемо йти, – сама здивувалась, наскільки стримано пролунав мій голос. Може в майбутньому, з мене справді вийде непогана імператриця.

Я зібралася з духом, глибоко зітхнула  та вийшла зі своїх апартаментів. Адріана чекала на мене у коридорі. Дівчина причепурилася до вечері змінила формений одяг на джинси та витончену ніжно-рожеву блузку, розпустила зібране в хвіст довге чорне волосся.

- Адріана, ти чудово виглядаєш! - Підморгнула їй я.

- Дякую! - Кивнула вона у відповідь. - Я вирішила, що вечеряти у вашій присутності у формі не зовсім пристойно, тому перевдягнулася, - зніяковіло відповіла вона.

- Ти правильно зробила, й нема чого бентежитися, чуєш? - Дівчина лише кивнула. Зашугані вони тут якісь. Знаючи Алекса, ніколи б не подумала, що він такий твердий правитель. Мені здалося, тут персонал боїться господарів та взагалі можновладців.

Хоча, з іншого боку, напевно, я на її місці так само почувалася б. Мені й зараз ніяково від усього цього. Я із страхом, з тремтінням у колінах, думаю про те, як мене прийме решта прислугі, як мене прийме сам Імператор. Чи взагалі захоче спілкуватися?

- Адріана, - знову звернулася я до дівчини, - а як щодо Імператора? Ти домовилась про зустріч з Ільнаром?

- Так, Ваша Високосте. Його Величність Ільнар чекає на Вас завтра у своїй резиденції об одинадцятої годині.

- Дякую, мене проводять до нього?

- Так, безумовно.

- Молодець, дякую тобі.

- Що ви, не варто подяки, адже це моя робота!

- Ти чудово впоралася із завданням, значить, гідна похвали, - дівчина знову відвела в бік збентежений погляд.

Ні, з цим точно треба щось робити. Кожна людина варта подяки за свою працю! Що взагалі тут з манерами, етикетом та відношенням до простого народу?

Тим часом ми спустилися до просторого холу на першому поверсі. У той самий, де вранці мене зустрів дон Педро. Чоловік і зараз був на місті та привітно посміхався:

- Ваша Високість, - вклонився він. - Добре відпочили?

- Так, дякую, дон Педро.

- Прошу, – він підставив мені лікоть і провів у головну трапезну залу, де зібралися вже всі мешканці замку за довгим столом.

Стіл з червоного дерева на масивних ажурних ніжках, покритий білою скатертиною був уставлений всілякими стравами, у повітрі лунали просто приголомшливі аромати випічки, смаженого м’яса, запечених духмяних овочів. За столом сиділо близько двадцяти осіб – чоловіків та жінок. Не дуже багато для такого величезного маєтку.

- Друзі, Її Високість Христина, наречена нашого господаря Алехандро де Торез, - пролунав голос того самого вартового воріт Сержіо, як тільки ми увійшли всередину.

Він стояв на вході в тому самому мундирі. Всі, як один, обернулися на мій бік, повставали зі своїх місць і завмерли, трохи схиливши голови.

- Доброго вечора, друзі, - сказала я. - Можете сідати. Давайте приступимо до вечері та познайомимося ближче.

Дон Педро провів мене до вільних стільців, що стояли у голові стола. Я зручно влаштувалася на одному з них. Другий залишився вільним – це місце Алекса. Я із сумом поглянула на нього. Як же мені зараз не вистачає мого принца!

Дон Педро сів з лівого боку від мене.

- Христино, дозвольте, я представлю Вам мешканців нашої резиденції.

Він почав представляти мені фрейлін, покоївок, кухарів, офіціантів, вартових. Імена всіх я намагалася запам'ятовувати, але зрозуміла, що важко запам'ятати відразу двадцять нових імен та титулів.

Я лише всім привітно усміхалася. Останньою він представив мені літню жінку в червоній сукні і м'якому велюровому шалі на плечах.

– Наша провидиця, помічниця та дуже важлива людина нашого будинку – леді Астрея.

Я уважно дивилася на неї і раптом впізнала в ній ту саму стару провидицю з замкової вежі. У її сірих очах промайнула добра посмішка, і раптом у моїй голові пролунав її голос.

– Так, це справді, я, дитинко. І не дивуйся моїй зовнішності. Я виглядаю так, як сама того захочу. І мій зовнішній вигляд не повинен вводити тебе в оману.

 «Боже, скільки ж років насправді цій дивній жінці?» – подумала я. Не дарма я назвала її «відьмою». Ох, не дарма!

- Навіть не намагайся припустити, - знову почула я її голос і побачила на її губах криву усмішку.

– Я рада з усіма вами познайомитись. Сподіваюся, ми потоваришуємо, – посміхнулася я всім. – А тепер давайте вечеряти!

Зал-їдальня тут же наповнилася звуками ніжної музики: фортепіано та флейти… Чудово. Усі приступили до їжі, я поклала собі на тарілку салат з морепродуктів та декілька канапе. Дон Педро послужливо налив мені склянку соку. Поступово почалася розмова, мене почали розпитувати і про Алехандро, і про те, що він робив на Землі, і взагалі, як там живуть, у моєму світі.