Глава 19

Повільно розплющую очі і з подивом бачу, що сиджу на краю того самого урвища, що я бачила уві сні. Внизу вирує океан, дме сильний вітер, а небо все заволокло хмарами. Десь на горизонті заблищали блискавки і прогримів грім. На землю впали важкі краплі дощу. Погода зовсім не радісна, зовсім не весняно-літня. Більше на нашу осінь схоже. Я озирнулася на всі боки. Вітер розгойдує пальми на узбережжі, величезні хвилі накочують на берег, розбиваючись об каміння та піднімаючи у повітря хмари бризок.

На мені лише джинси та футболка, я боса, мені стало холодно майже одразу. Медальйон я, як і раніше, стискала в руці – дивно, як він не випав під час переходу. Недовго думаючи, я вдягла його на шию, щоб не загубити. Тепер я знаю, як відкривати портали в цей світ. Тільки знати б ще, як відкривати їх із цього світу в той, куди потрібно мені. На рідну Землю. Алекс точно буде хвилюватися, коли зрозуміє, що я зникла.

Тут був ранок, ледь заблищав світанок, хоча сонцю пробитися крізь хмари було складно, але вже розвиднилося. Дощ посилювався, і я швидким кроком пішла до невеликого гайка, звідки починалася звивиста стежка. Така сама, якою я прийшла до замку Алекса у своєму сні.

Йшла і дивувалася тому, наскільки зараз цей світ виглядав сіро й сумно. Наче він відчував зміни. Дорогою я нікого не зустріла, ніби всі вимерли чи ховаються. Цьому могли сприяти і ранній ранок, і негода, але щось мені підказувало, що вся справа зовсім в іншому.

Приблизно через півгодини, коли я вже остаточно промокла й замерзла, я побачила замок Алекса на пагорбі. Я відчула полегшення від того що зовсім скоро зігріюсь та зможу поїсти. Прискорившись та піднявшись по звивистій стежці, опинилася перед потужною кованою брамою, пофарбованою в цегляний колір. Я постукала, відкрилася невелика стулка, і я почула гучний лункий бас:

- Хто там?

- Христина, наречена Алехандро де Торез, – я вирішила, що немає сенсу ховатися та відразу сказала, хто я така. Помітно нервувала, бо мене мучили невпевненість та страх. Все-таки опинитися на самоті в незнайомому місці, далеко від дому, від рідних і близьких та ще й в чужому світі – це  вам не жарти. Я, як могла, намагалася не піддаватися паніці, хоча внутрішній страх охоплював мене все з новою силою. До того ж, було дуже холодно, попри всі запевнення Алекса про вічне спекотне літо.

Я почула, як з того боку зашепотілися, обговорюючи, звідки я тут взялася і чому прийшла сама без Принца.

- Покажи обручку! – пролунав голос охоронця з того боку.

Я слухняно простягла руку в стулку, демонструючи обручку, подаровану Алексом.

- Це вона, та сама, – впевненим голосом, але з нотками страху, змішаного з подивом, ніби не вірячи в те, що відбувається, заявив страж воріт. Тепер приклади руку сюди, – мені протягли якусь панель. Я слухняно приклала руку, в ту ж мить панель замерехтіла блакитним сяйвом, задзижчала й противно пікнула.

- Забирай руку.

Я прибрала. На панелі висвітилася якась інформація, вивченням якої тут же зайнявся страж воріт.

– Ваша Високосте, ласкаво просимо додому! – Ворота переді мною широко відчинилися, один із вартових, всього їх було троє, взяв мене під руку, розкривши наді мною кольорову парасольку, та повів по викладеній плиткою стежці до входу в замок.

- Як мені звертатися до вас? – Запитала я вартового – високого  чорнявого хлопця в зеленому мундирі та високих чорних чоботях.

- Сержіо, Ваша Високосте.

- А чому ви так до мене звертаєтесь?

- А як ще звертатися до нареченої спадкоємця Імператора? – щиро здивувався той. – Прошу, – він відкрив переді мною важкі дубові двері з різьбленим малюнком на полотні.

Я опинилась у просторому холі, на стінах якого висіли величезні дзеркала, довжиною до підлоги, картини у позолочених рамах, на вікнах – важкі оксамитові гардини бузкового кольору, в тон даху замку.

- Сержио, хто це? – прямо перед нами немов з нізвідки з'явився літній чоловік невисокого зросту в чорному смокінгу. По всьому виду і манерам, він був керуючим даного маєтку.

- Дон Педро, це та сама дівчина, наречена нашого Алехандро, про неї говорила зранку стара провидиця.

- Ах, Ваша Високосте, – одразу розкланявся переді мною старий, – прошу вибачити, що не визнав вас одразу, проходьте ж швидше. Та Ви промокли, о Боги, погода зовсім зіпсувалася, – він підхопив мене під руку, кивнув Сержіо і повів через арку у вітальню, посадивши в крісло перед каміном.

- Обігрійтеся доки, я знайду фрейліну, вона покаже вам ваші апартаменти та принесе сухий одяг. Ви зовсім промокли, як би не застудилися, – лементуючи, старий вийшов із кімнати. А я влаштувалася ближче до вогню, простягаючи до каміна змерзлі долоні. Пальці рук я майже не відчувала.

Дивні вони якісь. Мене прийняли тепло, немов рідну. Я, звичайно, пройшла так званий «фейс-контроль», але все одно мені було незрозуміло, як вони можуть так довіряти незнайомим. Чому не питають про Алекса? Я одна прийшла? Раптом я його того... І тепер їх того теж... Довірливі. Потрібно виправляти ситуацію. Інакше їх так швидко знову завоюють якісь пройдисвіти, на кшталт Віктора. Про нього, до речі, треба також дізнатися.

Поки я міркувала, в кімнаті з'явилася чарівна дівчина, трохи молодша за мене. Вона була одягнена в простеньку блакитну сукню.