Глава 15

Наступні дні пролетіли низкою, і я не помітила, як настав останній день моєї відпустки. Цей день ми провели з Алексом, гуляючи центром міста.

Вранці в понеділок за мною, як завжди, заїхала Ірка. Неочікувано, але я встигла скучити за її верещанням.

- Кріс, давай виходь, я вже внизу, – говорила вона мені в телефон.

- Добре, вже йду, – я відключилася і продовжила одягатися.

- Я сумуватиму без тебе, – Алекс легенько торкнувся моїх губ.

- Я теж, – сумно зітхнула я. Іти на роботу мені зовсім не хотілося. Але працювати теж треба, інакше у цьому світі чесним шляхом грошей не заробити.

- Бережи себе, – він міцно обійняв мене, а я, поправивши капюшон куртки, вискочила з квартири.

- Як пройшла відпустка? – не встигла сісти в машину, як Ірка почала завалювати мене питаннями.

- Чудово! – посміхнулася я, не поспішаючи розповідати подробиці.

- Це помітно, ти просто погарнішала, – Ірка завела машину, і тут її погляд впав на мою обручку.

- Алекс зробив тобі пропозицію? – я помітила, як витяглося від подиву її обличчя та округлилися очі.

- Так, – просто відповіла я. Мені чомусь зовсім не хотілося розповідати деталі.

- Круто, подруго, вітаю! Я так рада за тебе! Такого чоловіка собі відхопила! – Ірка нервово рушила з місця.

- Звичайний він чоловік, – знизала я плечима.

- Ща-а-а-з-з, – простягла Ірка. – Лапшу-то мені не вішай на вуха, зісковзує, чи знаєш.

- Ну, гаразд, гаразд. Він справді чудовий та найкращий, – поспішила погодитися я. – А у вас із Женькою як?

- Та ніяк, – насупилась Ірка, – звалив на свої острови. А я тут лишилась.

- Чого так?

- А що мені там робити? Постійно сидіти на самоті? Та й не знаю я там нічого і нікого, мови теж не знаю. Він пропадати на роботі буде…

- Дурна ти, Ірко. Він, звичайно, невгамовний хлопець, але людина непогана. Та й ти йому подобалася. А мову можна й вивчити. То не така й проблема.

- Ой, все, відчепися, було й було. Я вже забула та живу далі.

Я лише важко зітхнула. За Женьку стало прикро. Я думала, що Ірка все ж таки залишиться з ним.

Далі до роботи ми їхали мовчки. В офісі мене зустріли радісно, ​​з обіймами та поцілунками. Без мене тут явно нудьгували. На «летучці» я спіймала на собі вивчаючий погляд Анжеліки Юріївни.

- Христино, залишись, будь ласка. Всі інші вільні, – сказала вона, закінчивши нараду.

- Слухаю вас, Анжеліко Юріївно, – я підійшла до її столу.

- Ти сідай, розмова довга буде.

Я напружилася, подумки прокручуючи в голові, де я могла напортачити, і чому одразу після виходу з відпустки зі мною хочуть поговорити.

- Ти не хвилюйся, розмова піде не про роботу. Це скоріше особисте, і я дуже хочу, щоби ти мене спокійно вислухала, - проговорила вона.

Я напружилася ще більше, нервово проковтнула, потім взяла склянку води на столі і зробила три великі ковтки.

- Покажи мені свою обручку, будь ласка, – попросила вона дуже тихо, злегка тремтячим голосом.

Я дуже здивувалася, але руку простягла. Сьогодні зранку вже весь офіс встиг її оглянути та оцінити.

- Звідки вона у тебе? – я знову вловила в голосі жінки тривогу, змішану з тугою.

- Подарували на заручини, – чесно зізналася я.

- Он воно як... — пробурмотіла собі під ніс жінка. – Я й подумати не могла, що… – вона замовкла, замислившись.

- Анжеліко Юріївно, – я обсмикнула руку. – Чи можете ви нарешті пояснити, що відбувається? – я помітно нервувала й геть не розуміла, що відбувається.

- Так, звичайно, – вона зчепила пальці рук замком та пильно подивилася на мене. У її блакитних очах відбилася тривога. На мить я вловила в її очах тужливий погляд й такі знайомі мені риси коханого, але прогнала геть думки, що промайнули на мить. Адже це неможливо! Статна висока жінка, років сорока п'яти, з акуратно підстриженим світлим волоссям, одягнена сьогодні у бежевий костюм, виглядала зараз дещо розгублено. У мене зовсім не в'язався її образ сильної успішної бізнес-вумен із імператорським.

- Ця обручка… Розумієш, Христино, вона унікальна у своєму роді і належить лише одній людині, вірніше одній династії... Це сімейна реліквія, що передається чоловіком своїй обраниці...

Від хвилювання я подалася вперед. Те саме я чула раніше від Алекса.

- Ви мати Алехандро де Торез? – ледь чутно промовила я, – Імператриця Ямші? – Моє серце шалено билося об грудну клітку від страшної здогадки. Моя начальниця — це моя майбутня свекруха, мати мого принца, імператриця, яку всі вважають загиблою вже кілька років. Але ж вона потонула в океані? Чи ні?

- Так, дівчинко моя, – повільно кивнула вона і накрила мою руку своєю долонею.

- Але як? Ви ж загинули, потонули...

- Для всіх так, але, як бачиш, я тут. Жива й цілком здорова, – гірко посміхнулася вона. – Мене намагалися вбити. І не лише мене. Я мусила втекти. Одна стара чаклунка допомогла мені піти у цей світ, де живу вже близько п'яти років. На Ямші минуло, мабуть, близько п'ятнадцяти. Мої сини стали зовсім дорослими. Знаєш, я буду рада, якщо ти станеш членом сім'ї де Торез, ти славна та сильна духом дівчина.