Глава 10

Наступного ранку розпочалися наші Карпатські канікули. Слід зазначити, що наші пригоди почалися вже дорогою на вокзал. Страшні затори на дорогах через негоду, тиснява в метро. Свята в самому розпалі! І народ кинувся хтось до столиці, а хтось навпаки, так само як і ми, подалі від міської суєти. Такий повільний дорожній рух та затори Алекс бачив уперше, хоча за два місяці життя в столиці, здавалося, міг би і звикнути до натовпу. Ан-ні! Він ставився до тих, хто цінував затишок, усамітнення та спокійну затишну обстановку.

Потяг справив на Алекса сильне враження. Я вирішила не економити на комфорті та взяла квитки в купе. Все-таки не готова поки психіка Алекса витримати всю красу плацкартного вагона. Купе йому здалося дуже крутим. Він був схожий на маленьку дитину, хіба що не верещав й не плескав у долоні. Він із щирим подивом розглядав кожну дрібницю, вивчаючи нехитру обстановку нашого купе. У попутники нам дісталася молода пара. Пощастило! Молодята, що нещодавно одружилися і, як й ми, вирушили на пару тижнів до Карпат, у містечко Пилипець.

 - Ой як чудово, – зраділа я, почувши, що вони їдуть в одному з нами напрямі. – Разом веселіше відпочивати.

 - Однозначно, – підтримала мене чорнява, трохи повненька дівчина. – Мене Аня звуть.

 - Христина, – представилася я.

- Олександр, – відразу відгукнувся мій принц. Він уже давно зрозумів, що його ім'я у нас вимовляють саме так, і тепер називав себе при знайомстві тільки так. Щоправда, скорочення "Саша" на дух не переносив і щоразу невдоволено морщився та просив називати його Алекс.

- Тезка, значить, – усміхнувся йому хлопець навпроти, – я теж Олександр, але можна просто Сашко чи Шурик.

- Тоді я просто Алекс. А ось Сашком краще не називати. Не люблю.

- Зрозумів, – кивнув Шурик, посміхнувшись.

- Так, хлопчики, значить, нам можна бажання загадувати, так? – пожвавилася я, коли хлопці обмінялися рукостисканнями.

- Валяй, загадуй, – підморгнув мені Шурик. Алекс лише мовчки кивнув, збагнувши, про що йде мова та скорчив благальну пику. Я у відповідь загадково посміхнулася, заплющила очі і подумки перенеслася на той самий берег океану, який продовжує снитися мені ночами, а ми з Алексом одні на пляжі, цілуємося, веселимось і нам разом дуже добре. Я вже зрозуміла, що ночами бачу уві сні куточок Ямші, частину світу Алекса. Я почуваюся там затишно та вільно, я вірю, що дуже скоро ми знайдемо спосіб, як туди потрапити.

 - Ну як? – За кілька хвилин вивів мене з задуму Анін голос.

 - Загадала, – сказала я, відійшла трохи убік, застрибуючи на верхню полицю. – Тепер воно просто повинно виконатися!

 - Впевнена? – Недовірливо промовив Алекс з нижньої полиці піді мною.

 - Абсолютно! Усі мрії та бажання мають властивість збуватися. Треба тільки сильно вірити в це і не сидіти на місці.

Їхати нам близько десяти годин. Часу вистачить й поговорити про все на світі, та милуватися гарними краєвидами за вікном. Закутані снігом дерева та будинки срібляться в променях сонця. Красиво. Зима – воістину чарівна пора року. Я відкинулася на спину, підклавши руки за голову.

Мій принц мирно спав під розмірене похитування поїзда, молодята грали в карти, а я знову поринула у свої думки. Я думала про те, як може змінитись моє життя, якщо я поїду з рідного міста, країни, планети.

Як живеться там, у світі, де немає всієї цієї розкоші, техніки та технологій, де над головами літають справжні живі дракони, де будують портали, де є приголомшливої ​​краси берег океану, але й навіть там, де здається, що все чудово й здорово є, ті люди, ті істоти, які здатні на зраду, обман та жорстокість. Я думала про те, що змусило Віктора, брата Алекса, закинути його сюди, у недосконалий чужий світ, жорстокий, несправедливий. Звичайно, ця думка не вперше прийшла мені в голову, я і раніше замислювалася над цим, але відповідей не знаходила, а Алекс вперто мовчав про себе та свою родину. Чи було йому що приховувати? Може, те, що він мені розповідає лише прикриття? Може, саме він останній злочинець у своєму світі й вирішив тут сховатися? Від останньої думки мене стало страшно, а на душі боляче кольнуло. Ні! Не може бути! Не вірю, не хочу вірити. Я знаю Алекса вже два місяці, і за весь цей час він не показав по відношенню до мене не єдиної вільності чи жорстокості.

Він ввічливий, ніжний, дбайливий... І взагалі здається мені ідеальним чоловіком. Іноді навіть занадто. З ним я почувала себе легко, але водночас вільно. Поруч із ним вперше відчула себе потрібною, реально потрібною та необхідною. Я знала, відчувала, що для Алекса – я немов повітря, без мене він би не вижив у нашому світі. Він сам не раз мені про це говорив, та я й сама це чудово розуміла. Я дарувала йому свою турботу, давала підтримку, показувала гарні місця... Як довго все це триватиме я не знала. Але стала ловити себе на думці, що мені дуже хочеться побачити той світ, де виріс мій принц, познайомитися з тими звичаями й традиціями. У цьому місті мене тримало небагато. Робота цікава та прибуткова, не хотілося б її втрачати, але я була впевнена, що з моєю освітою та навичками, я й там зможу працювати за цим профілем.

Двокімнатна квартира дісталася мені від бабусі. Батьки вже давно живуть у сусідній Білорусі, батько родом звідти, я періодично їм телефоную, раз на рік їжджу в гості, але тут у мене вже давно своє життя. Я впевнена, що і звідти, з дивовижної Ямші, я знайду можливість бачитися з рідними хоча б раз на рік.