Глава 2

Ранок зустрів нас лагідним промінням осіннього сонечка. Я потяглася на ліжку, і тут до мене долинули аромати свіжої випічки та кави з кухні. Я схопилася і, швидко переодягнувшись у зручні джинсові бриджі та яскраву жовту футболку, вирушила на кухню.

- Доброго ранку, Алехандро, – посміхнулася я хлопцеві, який метушився навколо плити, дістаючи з духовки булочки, посипані маком та корицею.

- Доброго ранку, Крісті! Я тут трохи погосподарював, сідай за стіл, снідатимемо.

- Із задоволенням! Тільки у ванну загляну.

- Давай, – знову посміхнувся мені хлопець.

У ванній кімнаті я швидко привела себе в порядок: умилася, причесалася, зробила легкий макіяж та повернулася на кухню. Стіл уже був накритий. Алехандро терпляче чекав на мене.

- Мм-м ... Як смачно пахне... – Я взяла з тарілки одну булочку й відкусила шматочок. – Смакота! Хто навчив тебе готувати?

- Мама, – коротко відповів хлопець, опустивши очі, і я помітила в них прямо вселенську тугу, – вона чудово готувала і багато часу проводила на кухні з нашими кухарями. А я часто крутився поряд. Щоправда, кухня – це лише як додаток. Мене більше готували до управління Ямшею, я вивчав політику, економіку, військову справу, історію та іншу потрібну науку, – Алехандро посміхнувся куточками губ.

- Вона в тебе молодець… – спробувала я підтримати його, хоча розуміла, що це немає сенсу зараз. Йому не вистачає рідних.

- Мами немає, – знову заговорив він, – вона загинула багато років тому. Батько досі не може заспокоїтись та усвідомити цей факт. Так само як і я…

- Вибач, я не хотіла… – у мене серце стиснулось у грудочку, а на очі навернулися сльози, – я впевнена, що вона живе на небесах і дивиться на вас.

- Звідки ти це знаєш? – у його очах промайнула надія.

- У нас так говорять. Коли людина вмирає, її душа переселяється на небо, щоб спостерігати звідти за всім, що відбувається на землі. Душі безсмертні, однак, вони здатні повертатися на Землю знову і знову.

- Як цікаво…

- Ви не вірите у життя після смерті?

- Віримо. Сподіваємось, що воно є. Все приблизно так, як ти сказала. І я дуже сподіваюся, що її душі зараз там добре, – він підняв очі у стелю. Я трохи погладжувала його руку, дуже хотілося підбадьорити його.

- А що з нею сталося? Вибач, я розумію, що важко, можеш не відповідати, якщо не хочеш.

- Вона зірвалася зі скелі в океан... Її не знайшли. Але кожного місяця цього дня я ношу до цього місця білі лілії. Вона їх дуже любила.

Ми надовго замовкли, думаючи кожен про своє, пили каву.

- Кріс, – порушив тишу Алехандро, – я можу розраховувати на тебе?

- Алехандро, я ж тобі ще вчора пообіцяла, – тихо сказала я. А хлопець узяв мене за руку і, зазирнувши у вічі, промовив:

- Ти дуже схожа на неї. Я зроблю для тебе все, що ти попросиш, якщо ти мені допоможеш, – з надією сказав він.

- Не варто зараз про це, – мені стало ніяково, я встала з-за столу, подавшись до виходу, але, обернувшись, додала, – давай подумаємо краще над тим, як ти можеш повернутися. Але сьогодні мені треба на роботу, я прийду лише ввечері. Почувайся як удома, не соромся. Можеш подивитись телевізор, почитати книги. До речі, у мене багато фантастичної літератури, може тобі стане в нагоді. А по дорозі додому я зайду в торгівельний центр, куплю тобі щось із теплих речей. Скоро зима, ти в одній футболці не проходиш.

- Крісті! Ти чудо! – хлопець підійшов і міцно обійняв мене. – Дякую за турботу, але я не можу і не хочу, щоб ти витрачала на мене гроші.

- Алексе, – я так рознервувалась, що скоротила його ім'я, – не варто так думати, я просто хочу тобі допомогти. Крім того, у тебе все одно немає місцевих грошей, як ти збираєшся платити за одяг та їжу?

- Хм-м… – задумався він, – піду працювати!

- Гарна думка, – схвалила я, – але давай не сьогодні. Тобі треба ще багато дізнатися про нашу планету, країну і взагалі про все!

Алехандро знову важко зітхнув й притис мене до себе

- Ти – моя надія та рятівниця! Я твій боржник.

- Мені час на роботу, давай увечері поговоримо?

- Звичайно, біжи! Я придумаю собі заняття. Тут стільки всього цікавого.

У мене задзвонив у кишені мобільний телефон. На круглі очі принца я лише підморгнула та вибігла з кухні.

- Так, Іришка, привіт! – Заговорила я в телефон.

- Привіт, ти вже готова? Я виїжджаю! – Защебетала Ірка. Вона щоранку заїжджала за мною на своєму яскраво-жовтому «Пежо».

- Так, збираюся, хвилин через п'ять під'їжджай.

- Чудово! Поквапся! До речі, сьогодні у Катьки днюха, збираємось у неї о восьмій, я, сподіваюся, ти прийдеш?

- Що? Днюха? Чорт, зовсім забула. Але я сьогодні ввечері зайнята.

- Що? Як? Чому? Розповідай!

- Ну от так. Потім розповім!

- Бука ти! – буркнула Ірка. – Збирайся вже! Я під'їжджаю!