Розділ 7. Між двома серцями та одним Новим роком

Злата 

Я дивлюся на срібну сніжинку, що мерехтить у моїй долоні, і світ навколо просто перестає існувати. Це не просто прикраса. Це символ того, що хтось вперше почув не мої слова, а мою душу. Цей чоловік, який ще три дні тому не знав, як увімкнути світло, весь день провів на морозі, працюючи «Сантою», аби повернути мені частинку мого дитинства.

— Ти... ти зробив це для мене? — мій голос зривається на шепіт. — Адріане, ніхто й ніколи...

Я не встигаю закінчити фразу. Емоції захлинають мене, як штормова хвиля. Я піднімаю погляд на його втомлене, але таке шляхетне обличчя, на ці неймовірні очі, і раптом уся моя раціональність розсипається на порох. Я піднімаюся на навшпиньки, обхоплюю його обличчя долонями і цілую його.

Це стається миттєво і природно. Спочатку він завмирає, ніби вражений блискавкою, але вже за секунду його сильні руки притягують мене до себе. Його поцілунок — це суміш морозного повітря, гарячого чаю і якоїсь неземної, королівської ніжності. У цей момент я остаточно розумію: кава не збрехала. Мій принц справді прийшов.

Наступні дні перетворилися на один солодкий, затяжний сон. Ми були нерозлучні. Ми вчили його готувати піцу (він назвав це «їстівним щитом»), дивилися старі різдвяні фільми, де він щиро обурювався нелогічності сюжетів, і багато гуляли засніженим містом. Кожна хвилина була просякнута гармонією, від якої хотілося платити. Ми закохувалися так стрімко, ніби намагалися прожити ціле життя за тиждень.

Але календар невблаганний.

31 грудня. Вечір. За кілька годин місто вибухне салютами, а я відчуваю себе так, ніби йду на ешафот. Ми стоїмо на тій самій площі біля великої ялинки. Енергія тут просто зашкалює — сотні людей сміються, вітають одне одного, створюючи те саме поле радості, про яке казав Адріан.

— Час майже настав, так? — я міцно стискаю його руку в рукавичці, боячись відпустити хоч на мить.

Адріан дивиться на годинник на вежі, а потім на мене. У його погляді — стільки болю, що мені стає важко дихати.

— Магія досягне піку за п'ятнадцять хвилин до півночі, Злато. Портал відкриється там, де ми вперше відчули цей резонанс. Прямо під цим деревом.

— Я не хочу, — сльози, які я стримувала весь день, нарешті застилають очі. — Це несправедливо. Навіщо було дарувати мені це диво, щоб одразу його забрати? Залишайся. Будь ласка... Ми щось придумаємо. Ти знайдеш роботу, ми будемо щасливі тут!

Адріан притягує мене до себе, ховаючи моє обличчя на своїх грудях. Я чую, як швидко б’ється його серце.

— Якби я міг... Якби я був просто людиною, я б залишився в цьому світі назавжди, щоб просто бачити твою усмішку зранку. Але там мій народ. Там мій батько, який не знає, де його син. Якщо я не повернуся, Елдорія зануриться в хаос. Король не може покинути свій пост, навіть заради кохання.

— Але я кохаю тебе, — схлипую я, вчепившись у його пальто.

Він відсторонюється, бере моє обличчя в свої руки і дивиться так глибоко, ніби намагається закарбувати мій образ у своїй пам'яті на віки.

— Послухай мене уважно, Злато. Все це не даремно. Магія не помиляється. Обіцяй мені одну річ: завтра, коли зійде сонце, не плач. Відкрий своє серце. Я обіцяю — це не кінець нашої історії.

— Я не розумію! — кричу я крізь шум натовпу.

— Просто вір мені, — шепоче він.

Навколо починається відлік. Десять! Дев'ять! Вісім!

Повітря навколо Адріана починає мерехтіти синім полум’ям. Сніжинки навколо нього не падають, а кружляють у вихорі. Його постать стає прозорою.

— Я кохаю тебе! — встигаю крикнути я.

— До зустрічі, Злато... — його голос лунає вже ніби з іншого кінця тунелю.

Спалах. Сліпуче біле світло заливає площу. Коли я відкриваю очі, під ялинкою стоїть лише натовп незнайомців, що кричать «З Новим роком!». А на моїй долоні крижаним холодом обпікає срібна сніжинка. Його більше немає.