Розділ 5. Скарби з іншого світу

Злата

Коли ми повертаємося додому, на кухні вже господарює Оленка. Побачивши Адріана в джинсах та чорному гольфі, вона ледь не впускає ніж, яким нарізає сир. Її очі округлюються, а потім у них з’являється той самий хитрий вогник, який я так добре знаю.

Повітря на кухні насичене запахами — розігріте масло шипить на сковорідці, сир віддає теплом, а з вікна тягне холодком вечора. Усе тут живе, домашнє, справжнє. І на цьому тлі Адріан виглядає так… недоречно і водночас дивовижно гармонійно, ніби щойно зійшов зі сторінки іншої реальності й випадково вписався в нашу.

Поки Адріан відходить до літньої кухні, щоб залишити там пальто, подруга схоплює мене за лікоть і притягує до себе, гаряче шепочучи на вухо:

— Злато, я забираю свої слова назад про афериста! Де ти такого відкопала? У цьому светрі він виглядає як бог із обкладинки журналу. Якщо він маніяк, то я записуюся до нього в полон наступною!

Її подих лоскоче вухо, слова сиплються швидко, збуджено, і я мимоволі сміюся, намагаючись не видати себе надто гучно. Вона завжди така — без фільтрів, без гальм, з тією щирою прямотою, яка водночас дратує й рятує.

— Оленко, припини! — я відчуваю, як мої щоки спалахують, але не можу стримати усмішки. — Він просто… він не такий, як інші. І він справді вірить у все те, що каже.

Мені навіть не потрібно вигадувати інтонацію — слова самі лягають правильно. Я й сама ще не до кінця розумію, чому так відчайдушно хочу його захистити, але всередині щось наполегливо стає між ним і будь-якими жартами.

— Та хоч би він вірив, що він з Марса, — підморгує вона, — з таким обличчям йому можна пробачити все. Гаразд, я зникаю, не буду вам заважати готувати вашу “королівську” вечерю. Але завтра чекаю на всі подробиці!

Вона швидко знімає фартух, підхоплює сумку й уже за мить грюкає дверима, залишаючи по собі легкий запах парфумів і відчуття змови, ніби я щойно вступила в гру з незрозумілими правилами.

Коли Оленка йде, в домі западає особлива, затишна тиша. Адріан повертається, і ми разом беремося до вечері. Точніше, я готую, а він з великим інтересом спостерігає, як я чищу картоплю. Для нього це теж є свого роду видовищем — він зізнається, що в його світі принц ніколи не бачив процесу приготування їжі.

Я відчуваю його погляд спиною — уважний, зосереджений, майже дитячий. Наче кожен мій рух для нього відкриття. Ніж ковзає по шкірці, картопля глухо стукає об дошку, і цей простий ритм заспокоює більше, ніж будь-які слова.

— Розкажи мені про свій дім, Адріане, — прошу я, розкладаючи вечерю по тарілках.

Він замислюється, і його погляд стає далеким.

Світло гірлянди відбивається в його очах, і на мить мені здається, що він бачить не нашу кухню, а щось інше — камінь, туман, висоту.

— Елдорія — країна високих скель і вічного туману в долинах. Наші замки висічені прямо в горах. Там магія — це обов’язок, а не розвага. Ми стримуємо вітри, щоб вони не зносили посіви, і підтримуємо вогонь у серцях гір, щоб люди не замерзали. Але там… там немає такої легкості, як тут. Все є занадто серйозним. Занадто багато правил.

Його голос звучить рівно, але під словами я чую втому — не фізичну, а ту, що накопичується роками відповідальності.

Я дивлюся на нього через стіл, підсвічений лише гірляндою на вікні.

— Знаєш, це звучить як повне божевілля. Будь-яка нормальна людина вже викликала б тобі лікарів. Але я дивлюся на тебе і чомусь… я тобі вірю. Кожному слову.

Це зізнання виривається само, і я не відводжу погляду, боячись злякати цю крихку правду між нами.

Адріан усміхається — вперше так відкрито й тепло, що в мене перехоплює подих.

— Можливо, тому, що твоє серце ще не забуло, як бачити дива, Злато.

Його слова лягають точно в ціль, і я відчуваю, як щось давно притлумлене всередині тихо озивається.

Ми говоримо годинами. Я розповідаю йому про своє життя, про батьків, про мрії. І раптом, сама не знаючи чому, згадую про одну стару історію.

За вікном повільно падає сніг, кухня наповнюється ніччю, а розмова стає тихішою, довірливішою, ніби ми боїмося порушити цей крихкий простір між двома світами.

— Знаєш, я колись теж вірила в магію. У мене був маленький талісман — старовинний срібний кулон у формі сніжинки з блакитним каменем посередині. Мама казала, що це сімейна реліквія. Я носила його завжди, вірила, що він приносить удачу. А три роки тому, якраз на Різдво, я його загубила на площі. Шукала кілька днів, плакала навіть… Здається, разом із ним зникла якась частина моєї душі. Відтоді я стала “дорослою” і перестала чекати на подарунки від долі.

Слова виходять повільно, ніби я обережно відкриваю стару шухляду, до якої давно не наважувалася зазирнути.

Адріан уважно слухає, його пальці ледь помітно стискаються на столі.

— Блакитний камінь, кажеш? Схожий на застиглу крижану сльозу?

— Так, саме так, — зітхаю я. — Дурниці, звісно. Просто річ. Але вона була для мене важливою.

Я намагаюся знецінити це спогадом, але всередині все одно тягне холодом втрати.

Він нічого не відповідає, лише дивиться на мене так дивно, ніби вже знає якусь таємницю. Вечір догорає, і хоча в кімнаті тепло, я відчуваю легкий холодок від думки, що через кілька днів це місце знову стає порожнім. Без його запитань про тостер, без його оксамитового голосу і без цієї дивної, неможливої віри в те, що принц із кавової гущі — справжній.