Розділ 4. Обладунки нового світу

Адріан

Ця «літня кухня», як називає її Злата, виявляється куди затишнішою за мою величезну опочивальню в Елдорії. Там — високі стелі, холодна мармурова підлога і тіні, що ховаються в кутках, де завжди шепочуться шпигуни. Тут же — стіни пахнуть деревом і висушеними травами, а м’яке ложе, хоч і стоїть низько до землі, огортує теплом, наче кокон. Я засинаю під мірне гудіння загадкового білого ящика в кутку, і мені не сняться державні перевороти. Мені сниться золото її волосся.

Але ранок приносить нові випробування.

— Ні. Я не одягну це, Злато, — я стою посеред кімнати, вказуючи на купу дивного синього полотна, яке вона приносить. — Це... це одяг для каторжників чи конюхів? Де мої регалії? Де мій камзол?

— Адріане, твій камзол сяє так, що його видно з космосу! — вона вперто впирає руки в боки. — Ти хочеш, щоб за нами біг натовп із телефонами? Одягай джинси. Вони зручні, обіцяю.

Ми боремося хвилин двадцять. Я намагаюся зрозуміти, як просунути ноги в ці вузькі «труби» з грубої тканини, які вона називає джинсами. Вони виявляються неймовірно тугими, але коли я нарешті застібаю металевий ґудзик (ще один дивний механізм!), я відчуваю себе дивно... зібраним. Потім чорна вовняна сорочка з високим горлом, яку вона називає «гольфом». Каже, що це речі її брата, який зі своєю дівчиною зараз відпочиває в горах. 

Я підходжу до великого дзеркала і завмираю.

Звідти на мене дивиться чоловік, якого я не знаю. Без золотого шиття, без сімейних печаток і орденів я виглядаю просто як... людина. Але, дивна річ, мої плечі здаються ширшими, а погляд — гострішим. Злата стоїть позаду, і я бачу в дзеркалі, як вона затаює подих.

— Ну як? — запитує вона тихіше, ніж зазвичай.

— Я виглядаю як шпигун у ворожому таборі», — бурчу я, хоча насправді мені подобається те, що я бачу. — Але цей одяг не сковує рухів. У ньому зручно було б битися на мечах.

— Сподіваюся, до цього не дійде, — вона посміхається і простягає мені довге темне пальто.

Ми виходимо на вулицю. Світ навколо виявляється приголомшливим. Ми сідаємо в металеву карету, яку вона називає «автобусом» — величезний звір, що реве і ковтає людей, але всередині тепло. Я намагаюся не показувати страху, міцно тримаючись за залізну поручню, поки Злата щось весело розповідає.

Місто зустрічає нас вибухом кольорів. Люди скрізь сміються, несуть пакунки в яскравому папері, а повітря є солодким від запаху смажених горіхів та гарячого вина зі спеціями. Я зупиняюся посеред площі, заворожений величезним деревом, обвішаним тисячами вогників.

— Це і є ваше магічне дерево? — запитую я пошепки.

— Це ялинка, Адріане. Вона просто нагадує нам, що скоро свято.

Я заплющую очі й зосереджуюся. Енергія тут є неймовірною. Вона не є схожою на холодну магію мого світу. Це є енергія чистої, концентрованої людської радості. Вона вібрує під моїми ногами, піднімається вгору до самих зірок.

— Я відчуваю це, Злато, — я повертаюся до неї. — Це місце... воно є сильним. Тут я зможу відкрити шлях назад.

Її усмішка стає трохи натягнутою, а пальці, що стискають паперовий стаканчик із напоєм, тремтять.

— Значить, у тебе все виходить, — тихо каже вона, дивлячись кудись повз мене. — Ти повертаєшся до свого замку, до своїх обов'язків... до свого світу.

Я роблю крок до неї, ігноруючи натовп. У цьому дивному одязі, без корони на голові, я вперше відчуваю, що можу говорити не як принц, а як чоловік.

— Ти допомагаєш мені не просто вижити, Злато. Ти показуєш мені світ, де дива створюють люди, а не закляття. І знаєш... я хотів би, щоб у моєму замку теж так пахло мандаринами.

Я беру її за руку, і на мить увесь гамір міста зникає. Залишається лише сніг, що падає на наші вії, і відчуття, що мій час у цьому світі спливає занадто швидко.