Розділ 2. Магія, що дала збій

Адріан

Темрява, стиснення, а потім — вибух крижаного повітря в легені. Я мав опинитися в головній залі батькового палацу, прямо перед початком великого балу, але замість тепла сотень свічок мене зустріла колюча снігова віхола і дивний запах... гару та металу.

Я стою перед дверима невеликої споруди. Де я? Це не замок. Це навіть не мисливський будиночок мого кузена. Я відчуваю, як магія порталу всередині мене щемить порожнечею. Я напартачив. Формула зміщення була занадто нестабільною, і замість простору я пробив стіну між світами.

Двері відчиняються, і я бачу її. Дівчина з розпатланим золотавим волоссям і величезними очима кольору лісового горіха. На ній якийсь дивний м’який одяг, що нагадує вовну ягняти, і сині обтислі штани. Вона виглядає... приголомшливо. Не як принцеса, а як саме життя.

— Принц Адріан, якщо бути точним, — вимовляю я, намагаючись зберегти гідність, хоча мої чоботи вже починають промокати від цього дивного, надто чистого снігу.

Вона мовчить. Потім з-за її спини з’являється інша дівчина, яка починає голосно і нестримно реготати.

— Злато, це що, розіграш? Ти замовила актора з театру чи стриптизера? Боже, який костюм! Тільки де його коня припаркували?

— Це не костюм, — холод заповзає мені під камзол. — Я — спадкоємець престолу Елдорії. Я проходив крізь магічний портал і, очевидно, потрапив у... якесь дуже віддалене поселення. Скажіть, де тут найближча вежа зв’язку з магами?

Дівчина, яку назвали Златою, нарешті відмирає. Її погляд стає скептичним. Вона схрещує руки на грудях.

— Слухайте, "принце", якщо це якийсь жарт моїх друзів, то він затягнувся. Вже північ. Яка Елдорія? Які маги? Тут Житомирська область, і якщо ви втекли з костюмованої вечірки, то вам краще викликати таксі.

— Жито... що? — це слово звучить як закляття, якого я не знаю. — Пані, я не жартую. Я відчуваю енергію цього місця, вона чужа. Мені потрібна допомога.

— Злато, не зважай! — подруга тягне її за руку назад у дім. — Це якась афера. Зараз він скаже, що в нього вкрали коня і попросить грошей на "карету". Закривай двері, бо ще заграбастає твій ноутбук!

Я бачу, як у очах Злати гасне той перший вогник захвату. Вона дивиться на мене так, ніби я — божевільний жебрак у дорогому вбранні.

— Мені шкода, — каже вона вже серйозніше. — Але я не вірю в казки. Доброї ночі.

Двері зачиняються перед моїм носом. Клацання замка звучить як вирок. Я залишаюся на самоті з хуртовиною. Я — майбутній король, людина, що керує стихіями, стою на морозі в іншому світі, і мене щойно виставили геть як настирливого торговця спеціями.

Я розвертаюся і йду геть. Сніг набивається у чоботи. Мороз кусає за вуха. Я встигаю пройти лише кілька кроків до хвіртки, коли чую, як двері знову рипнули.

— Гей! Стійте! — це її голос. Злата вибігає на ґанок, накинувши на плечі дивну маленьку… накидку? Мантію? Що це в біса за одяг тут такий?

— Злато, ти з глузду з’їхала? — чую я роздратований крик її подруги зсередини. — Він же може бути маніяком!

— Оленко, поглянь на нього! Він же замерзне в цьому оксамиті! — кричить вона у відповідь і знову звертається до мене: — Слухайте... Адріане! Ви справді не знаєте, куди йти?

Я зупиняюся і повертаюся. Моє обличчя вже заніміло, але гордість не дозволяє мені тремтіти.

— У цьому світі в мене немає ні дому, ні підданих, пані Злато.

Вона зітхає, вагаючись лише мить, а потім рішуче вказує рукою на невелику охайну будівлю трохи осторонь від основного будинку.

— Там у мене літня кухня. Там тепло, є диван і... ну, умови нормальні. Переночуйте там. А вранці вирішимо, що з вами робити.

Я дивлюся на цю дивну дівчину. Вона мені не вірить, вважає за дивака, але її серце виявилося м’якшим за кригу цього світу. Я схиляю голову в подяці.

— Ваша доброта не буде забута, Злато з Житомирщини.