Розділ 46

Сонце ніжно ласкавило шкіру, торкаючись до неї своїми невидимими промінцями. Дув легенький вітерець, і через це ніжний шепіт листя медом вливався у вуха, примушуючи затихнути і піддатися невидимим чарам спокою. Десь далеко було чути спів птахів. Літо – саме та пора, коли все оживає в своїх почуттях і спробах побудувати собі сім'ю, тому не дивина, що вони так виспівують. 

Чорнявий підняв руку, закриваючи занадто яскраве сонце, та промінці однаково пробилися крізь пальці. І хоча хлопець лежав на землі, холоду від неї він взагалі не відчував. Швидше навпаки, якесь дивне тепло, ніби її перед цим вигрівали декілька годин. Та це було настільки приємне відчуття, що Річард від задоволення прикрив очі. 

Він лежав так казна-скільки часу, боячись поворухнутися, аби не злякати спокій і затишок, що ласкаво огорнули його. Пройшло ще кільканадцять хвилин, і хлопець все ж таки відкрив очі, пробігаючись поглядом по занадто знайомих рисах обличчя.

За декілька метрів від нього стояла жінка, одягнута у білосніжну, але занадто просту сукню. Довге чорне ледь хвилясте волосся спадало на аристократично бліді плечі жінки, бурштинові очі світилися добротою і ласкою, а на губах застигла ніжна усмішка. Побачивши її, чорнявий не зміг стриматися і теж усміхнувся. 

Жінка ступила декілька кроків, підходячи ближче до Річарда, і присіла поруч. Її рука ковзнула по його волоссю, і хлопець знову прикрив очі, насолоджуючись цим простим дотиком. 

–Мамо, – прошепотів чорнявий. –Це справді ти?

–Я, – мовила жінка, підтверджуючи це.

–Хах, ти й не уявляєш, скільки разів я хотів ще раз побачити тебе, – важко видихнув Річард. –А ти пішла, покинувши мене одного.

–Ні, я не покидала тебе. Я завжди була поруч. Була і буду. Ось тут, – жінка протягнула руку і доторкнулася до грудей хлопця в області серця.

–Але це не змінює того факту, що я сам.

–І тут ти не правий. Ти не сам. І добре знаєш, про кого я говорю. Вона чекає тебе. 

–Соня... Ахах, – розсміявся хлопець, відтворюючи в пам'яті риси обличчя русявої. –Вона красуня, розумниця... Просто дивовижна дівчина. Я й сам не помітив, як вона стала моїм світом. Я ніби дихаю нею.

–Невже це говорить Річард Даррелл, спадкоємець імператорського трону!? – здивовано запитала Джованна і гучно засміялася. –Мій син вже так виріс. Я знала, що рано чи пізно ти зустрінеш свою другу половинку. І я рада, що це саме ця дівчина. Оберігай її. 

–М-м-м, авжеж. Якби мені рік тому хтось сказав, що я дізнаюся, що це за почуття таке – кохання, то я б нізащо не повірив, але... Посмійся ще, – прошепотів чорнявий. –Я так скучив за твоїм сміхом. Скучив за тобою. Якби ж можна було б залишитися тут.

–Знаєш же, що не можна. Ти і так затримався тут. Тобі вже час повертатися і будувати своє майбутнє. Таке, яким би ти хотів його бачити. 

–Майбутнє, – зневажливо фиркнув хлопець. –А воно в мене є? Вічні битви, змагання за владу... Я вже відчув, що це таке. Це було занадто важко і боляче. Якщо повернуся, то це почнеться знову. Знову і знову... І доки так триватиме? До того моменту, коли я втрачу все і загину? Чи тоді, коли мої руки заляпаються кров'ю братів? Чи є сенс будувати будинок, якщо знаєш, що його знесе вітер або ж він буде холодним і порожнім? Я не можу знайти відповіді на ці питання. Це гризе мене.

–Хм, – протягнула жінка і провела рукою по м'якому чорному волоссю Річарда. –Ти говориш так, ніби соромишся того факту, що є спадкоємцем трону.

–Не соромлюся. Я ненавиджу цей факт. Іноді я задумувався, як би було добре, якби ми були простолюдинами. Тоді все б було інакше. Нормальна сім'я без будь-яких підстав і конкуренції. І тоді з тобою було б все гаразд і ти не покинула б нас.

–Не можна гадати, як би воно там було. Що вже сталося, те не змінити. Потрібно жити далі. Минуле тому і називається так, бо воно вже минуло. Забудь про те, що було раніше. Воно тобі не потрібне і не принесе ніяких позитивних емоцій. Перегорни цю сторінку і припини повертатися туди подумки. 

–Це не так вже й легко зробити. 

–Справді, це дуже важко, та ще важче жити минулим. Я знаю, який сильний у мене син, і вірю у нього. Він обов’язково впорається і побудує собі таке майбутнє, яке б хотів мати. Все у наших руках, пам'ятай про це. 

–Пам’ятатиму... Дякую, я прислухаюся до твоєї цінної поради.

–Чудово, а тепер настав час тобі повертатися, – мовила Джованна і піднялася на ноги.

–Вже? Так швидко...

–Не забувай, все ж таки на тебе чекає одна сіроока леді.

–І справді, – чорнявий знову усміхнувся, подумавши про свою невгамовну русяву дикунку. –Ще стільки всього попереду. Стільки подій і цікавих моментів. Якщо боятися майбутнього, то й жити не має сенсу. Дякую, що пояснила мені. Я не забуду цього уроку.

–Прекрасно. Добре, що ти це зрозумів, – жінка востаннє протягнула свою руку і, ніжно усміхнувшись, доторкнулася до щоки хлопця. Той в свою чергу прикрив очі, закарбовуючи в пам'яті цей дотик. За секунду все розтануло в густому тумані.

***

Перше, що потрапило на очі Річарду – стеля. Білосніжна, прикрашена золотими завитками, така знайома і водночас наче вперше її бачить. 

Далі мертва тиша. Ні одного звуку, ні одного руху, неначе час зупинився, або ж здатність чути просто зникла. Спочатку чорнявий подумав, що він ще повністю не прокинувся, та через декілька хвилин зрозумів, що навколо й справді дивовижна тиша. 

Потім хлопця накрила хвиля питань. Хто він? Де він? Що тут робить і чому так тихо? І лише після того, як він подумав про це, голову проштрикнув жахливий біль вперемішку із спогадами.

Джордж, арена, зброя, поєдинок, перемога, зізнання, забуття...

Річард невдоволено скривився, заново переживаючи всі емоції. Трохи заспокоївшись, він прислухався до своїх відчуттів. Лише зараз чорнявий зрозумів, що на нього збоку щось тисне.

Хлопець повернув голову праворуч і побачив сплячу Соню. Вона лежала зовсім поруч, міцно обхопивши і вчепившись в його руку так, як чіпляється мала дитина, боячись, що у неї відберуть найдорожчу річ, яку вона лише має. Опісля Річард помітив, що і ногу дівчина владно закинула на нього. Побачивши це, чорнявий не зміг стримати усмішки. Він повністю повернувся до русявої і завмер, дивлячись лише на неї.